В той день я купила торт і пішла до батьків на серйозну розмову. А що було робити? У мене троє дітей, чоловік втратив роботу, а вони навіть не ворушаться, хоч і мають квартиру.
діло в тому, що останнім часом моїй сім’ї дуже важко доводиться. У нас із чоловіком троє дітей. Ми живемо на орендованій квартирі. Донедавна ми чудово справлялися. У чоловіка хороша робота, у мене невелика підробітка вдома. Із трьома дітьми важко вийти на постійну роботу. Хоча я планую це зробити, коли всі діти зможуть піти до садка. Але зараз з цими садками таке, самі бачите: то тривога, то дистанційка…
У нас із чоловіком був план, але він зруйнувався як картковий будиночок.
Війна внесла корективи. Чоловіку сильно скоротили зарплату, а господарка наша підняла ціну за житло.
Потім взагалі поставила нас перед фактом, що нам потрібно з’їхати. Ми знайшли нову квартиру, але вона виявилася ще дорожчою. Ціни нинішні ви й самі бачите. Тому нам дуже складно. Живемо від зарплати до зарплати, нічого зайвого не можемо дозволити.
Про заощадження взагалі мовчу. Хоча раніше нам виходило відкладати. Адже ми мріяли про свою квартиру!
Вже всю подушку безпеки витратили на дітей, а тут ще й підприємство чоловіка зовсім закрилося. Тож він зараз шукає роботу.
У такі моменти люди звертаються за допомогою до найближчих. Але, як виявилося, нам звернутися нема до кого. Батьки чоловіка мешкають у селі, грошей у них особливо не водиться. Вони й так іноді передають нам продукти. А ось мої батьки – це окрема історія.
Я в них єдина дитина. Все життя вони мені твердили, що я повинна досягати в житті усього сама. Тому після школи виставили мене з дому.
Я теж вважаю, що діти мають бути самостійними, тому й не заперечувала. Та й ніколи в них нічого не просила, хоча люди вони зовсім не бідні. Нині у них простоює квартира. Вони її навіть не здають, бо бояться зіпсувати ремонт.
Найіронічніше, що обидві квартири дісталися їм у спадок: одна від батьків мами, друга – від татових. Отже, самі вони навіть не знають, що таке накопичити на власне житло. Однак я чомусь маю впоратися з усім сама.
Щоразу, коли я просила щось у батьків, вони відповідали, що я сама маю заробити, зробити, придумати і так далі. Тому багато років я нічого не просила. Однак зараз становище – гірше нікуди. Тому я зібралася з силами і вирішила попросити їх про допомогу. Мені здалося, що коли їхня квартира стоїть без діла, то я можу попросити їх хоча б якийсь час пустити нас там пожити.
У той день минулого тижня увечері я попросила чоловіка посидіти з дітьми та поїхала до батьків. Дорогою купила торт і пішла на серйозну розмову.
Я описала їм усю ситуацію, сподіваючись на розуміння. Але мати тільки й сказала:
«А що ти думала, коли заводила трьох дітей? Потрібно було спочатку купити квартиру. Сама винна”.
Я намагалася пояснити, що й так народила пізно, тягти не було куди. Але мати тільки й повторювала, що я сама у всьому винна. Сказала, що вони б могли за гроші переселенцям квартиру здати – й то цього не роблять, не те, що нам безкоштовно.
Мені стало до сліз прикро й сумно через цю ситуацію. Виявляється, навіть зараз я не можу покластися на батьків. Чоловік каже, що якщо так, то нехай вони самі за собою доглядають у старості. Але чи це правильно?
Не знаю, що робити далі… Чому мені так не пощастило з батьками?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
