В той день я промовчала, що все знаю, і лише наступного дня, коли Денис пішов на роботу, я викликала майстра і замінила замок на вхідних дверях. Всі його речі незграбно закинула у чемодани і відправила на сходовий майданчик. – Ти ще про все пошкодуєш, але буде пізно! – на прощання сказав мені Денис. Я закрила за ним двері, і в голову “влетіла” цікава думка, яку я реалізувала!
З Денисом ми жили ось уже 10 років. Познайомилися в університеті, закохалися, відгуляли скромне весілля. Спочатку жили добре, але Денис мій завжди черствим був на ніжності чи компліменти.
Сімейне життя тільки підлило масла у вогонь. Його дратувало практично все: наша квартира, мій зовнішній вигляд, робота. Дожили до того, що я забула, коли він мені востаннє говорив комплімент. Чоловік ставився до мене, як до служниці. Все “подай-принеси”, а дякую від нього не почуєш.
Того вечора я йшла з роботи і спостерігала за людьми. На лавці молоді люди мило дивляться один на одного і шепочуть одне одному приємні слова. Але й ми були такі!
Чоловік поспішає додому, напевно, на нього чекають дружина і ціла орава діточок. А ось бабуся вигулює свого пуделя. Собачка смішна така була! Вся біленька, кучерява, ще й із медальйоном на шиї. І так мені сумно стало, подумалося: А як давно ми не гуляли в парку? Начебто тисячу років уже минуло.
Коли я дійшла до свого будинку, бажання заходити в квартиру, де на мене чекав черствий чоловік, зовсім не було. Але ж не ночувати на вулиці. Перше, що я почула, коли увійшла, було: Ти чому так довго? Я почала виправдовуватись, мовляв, на роботі затримали, я ж тебе попереджала. Але Дениса це не цікавило, він хотів якнайшвидше вечеряти.
Звичайно, готувати довелося мені. Коли вечеря була готова, Денис мовчки з’їв свою порцію і пішов далі дивитися телевізор. Я залишилася на кухні, щоб помити посуд та подумати, що готувати на сніданок. Ні моральних, ні фізичних моїх сил більше не було.
Наступного ранку я прокинулася сама не своя. Здається, вчора я підхопила якусь застуду. Але людина я відповідальна, не можу дозволити собі весь день провалятися в ліжку. Я зібралася і пішла на кухню.
“А де сніданок?” — замість “доброго ранку” я почула від Дениса. І так гірко стало, аж до сліз! Але я не почала плакати, а зібралася і пішла на роботу. В офісі мені стало ще гірше. Начальниця відправила мене додому – відлежатися.
Коли я прийшла додому, дуже здивувалася. Виявляється, Денис не йшов на роботу. “У мене вихідний”, – гаркнув він, коли я поцікавилася чому. Чоловік був незадоволений, що мене відправили додому.
“Зроби мені, будь ласка, чай з лимоном”, – попросила я чоловіка і хотіла прилягти. “Сама зробиш, не переробиш”, – відповів мій чоловік. В мені засіла образа. Я сіла на ліжко, сльози так і покотилися з очей. Почала згадувати всі ситуації, коли чоловік погано чинив зі мною.
Пролунав дзвінок у двері. Денис пішов відчиняти, а я прислухалася. “Ну зайчик, ну коли ми вже зустрінемося?” — почулося з-за дверей. “Та тихіше ти, вона вдома сьогодні. У вихідні “погризусь” з нею і поїдемо з тобою за місто”, — відповів чоловік, і сліду від його черствості не лишилося. Я не могла повірити своїм вухам, у нього є коханка!
Я лягла в ліжко, але заснути не могла. Значить його пасія приходить до нас регулярно. Вони навіть не ховаються, не соромляться сусідів. Як я могла дозволити так себе обманути! Чому ж він не сказав мені одразу, що розлюбив? Відповідь підійшла сама собою. Наше життя його повністю влаштовувало: я йому готувала, прала, прибирала у квартирі. Я просто була зручна Денису, от і все.
Наступного ранку чоловік розбудив мене словами: “А сніданок де?”. Не повертаючись, я відповіла, що у холодильнику. “Це значить, я повинен йти на роботу голодний?” – Денис був сам не свій. Але я залишилася непохитною: “Руки в тебе є, йди і приготуй”.
Коли Денис пішов на роботу, я викликала майстра, який змінив нам замки. Спокійно зібрала речі. Я відчувала, що це правильне рішення. Не хочу я більше жити з людиною, яка довгі роки витирала об мене ноги. Досить бути наївною.
Чоловік прийшов додому і не одразу зрозумів, у чому справа. Після недовгої розмови він забрав валізи і через плече сказав: “Прибіжиш ще, прощення проситимеш”.
Я сіла за комп’ютер і почала шукати, де можна купити таку милу собачку, як у бабусі в парку. Тепер я сама собі господиня, можу робити, що захочу.
Чи правильно я вчинила? Що скажете?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
