Мене звати Галина і ось історія мого життя. Я народилася в травні 1983 року в невеликому селищі. До 5 років я жила з бабусею, маму бачила тільки на фотографії. Бабуся Ганя мене дуже сильно любила і як тепер я знаю, вона мене забрала з пологового будинку, тому що рідна мати не хотіла про мене навіть чути. Бабуся мені розповідала, що у мене є старші брат і сестра, що мій тато поїхав працювати в Росію, але найчастіше вона просто закривала очі рукою і плакала.
Коли мені ще не виповнилося 5 років, моя бабуся пішла з життя і мене забрала до себе мама. Я була дуже рада, раділа, що у мене з’явиться братик з сестричкою і справжня сім’я, але дитячі фантазії залишилися фантазіями.
Коли ми приїхали з мамою до неї додому, мене вразив величезний будинок. Як мені, маленькій дівчинці, тоді здавалося, дах будинку впирався прямо в небо, там був великий город і велике господарство. Коли ми зайшли в будинок, мене зустріли мої брат і сестра. Володя дуже привітно посміхнувся, йому тоді було 14 років, його сестра Оля (їй було 13), оглянула мене з ніг до голови і презирливо сказала мамі:
– Це що, буде жити в нашому домі?
Мама тільки розсміялася. Володя і Оля, як я зараз знаю, були дітьми від першого шлюбу. Мама дуже любила їх батька, а він її, мабуть, не дуже, тому і кинув з двома дітьми.
З ними я прожила 2 роки, два найгірших роки в моєму житті. Мене в цьому домі мали ні за що, за кожну провину, мама з посмішкою на обличчі говорила, що я покарана і не їм нормальну їжу три дні. Іноді про мене просто забували і мені доводилося ночувати на вулиці під хвірткою. Кожен день я чула на свою адресу наговорення, що я їй не потрібна, як і мій вар’ят-батько і краще б вона мене позбулася, але було пізно.
Єдиний, хто мене рятував, був Володя, це самий нормальний чоловік з цієї сімейки. Він мені приносив їсти і навіть пару раз водив в дитячий театр. Мене не вважали за людину, я була як попелюшка при живій і у живої матері.
Потім прийшла пора йти до школи. Треба було купувати навчальне приладдя, і вона сказала, що завтра вранці ми поїдемо на ринок за ними. В той день я сиділа біля паркану і почула, як Оля говорила мамі:
– Ти що, й справді збираєшся поїхати з нею на базар, щоб потратити всі наші гроші?
Мама голосно засміялася і сказала, що приготувала для мене особливий подарунок. Ним був інтернат – мама від мене відмовилася, написавши письмову відмову, і через 2 дні мене привезли туди. Коли я їхала, мама навіть не вийшла попрощатися, проводжав мене тільки Володя. Оля сиділа на лавці, посміхалася і махала рукою. Володя сказав, що у них якісь проблеми і що коли вони їх вирішать, то обов’язково мене заберуть (тоді я не знала про відмову).
Коли моя нога переступила дитячий будинок, я не знала, що це на всі життя. Там було погано, але не гірше, ніж з мамою. Коли мені було 13 років, приїхав Володя, він подорослішав, зміцнів, змужнів, сказав, що вступив на навчання в області. Тоді я і поставила запитання, яке так довго мене мучило – про батька. Володя розповів, що мого тата посадили, коли я ще не народилася, більше він нічого не знає. Більше до мене ніхто не приїжджав, та я й не хотіла цього.
Випустившись з дитбудинку, я пішла навчатися в училище на перукаря. Орендувала з дівчинкою (теж з дитбудинку) кімнату. Провчившись рік, я вирішила з’їздити, туди де ми жили разом з бабусею. Я думала, що будинок уже розвалився, але він стояв такий красивий, пофарбований. Там вперше я побачила свого батька – його вже 15 років як випустили. Мати сказала йому, що його дитина не вижила при народження і вигнала його з дому.
Тато мені розповів, що Іванка (моя мати) – дуже погана і хитра людина. Він до позбавлення волі мав невеликий бізнес, зараз це називається автосервіс, а раніше це було незаконно. Іванка наполягла, щоб він почав брати більше грошей за послуги, а потім пішла і здала його, та ще щось прибрехала. Тим самим забрала і його будинок, і гроші, але не врахувала, що вже носила мене під серцем. Щось робити було вже пізно, мого тата дуже сильно поважала мамина мама, тобто моя бабуся, тому і взяла онуку до себе.
В неволі тато підірвав здоров’я і через рік після нашого з ним знайомства його не стало. Перед відходом він переписав будинок на мене і попросив продати його, а на гроші купити квартиру в місті – куди мені молодій дівчинці в селі то жити.
Будинок я продавати не стала, від дитбудинку мені дали кімнату в комуналці, а через рік моя подруга з дитбудинку знайшла нареченого в Харкові і поїхала до нього. Коли у неї все владналося, вона запропонувала мені свою кімнату. Загалом, тоді я вже працювала, склавши 2 кімнати і додавши трохи грошей, я купила непогану двушку. Паралельно з роботою я пішла вчитися на стиліста і візажиста.
І ось тут в моєму житті знову з’явилася вона, мама. Спочатку вона просто захотіла поговорити, почала розповідати, яка я гарна стала, доросла, потім почала плакати, що Олі не стало, Володя з нею не спілкується, ось вона і згадала про доньку. На моє запитання, де вона дізналася, де мене шукати, вона сказала, що пішла в дитбудинок, там дали адресу квартири, а там від колишніх сусідів вона дізналася місце роботи.
Я стояла, дивилася на неї, і нічого не могла сказати, це була абсолютно чужа для мене людина. Вона приходила ще пару раз і я її запросила до себе додому. Побачивши квартиру, вона стала плакати, що їй ніде жити і що я як дочка повинна розміняти квартиру і віддати їй одну кімнату. Я відповіла, що це моя квартира і нікому я нічого не винна. Вона почала кричати, ображати – все, як і було тоді, в далекому дитинстві.
В ту ніч вона залишилася у мене. Пізно вночі прийшов мій хлопець, Михайло. Він простий звичайний хлопець, працює сантехніком, а після зміни підробляє на таксі. Вранці я попередила Михайла, що у мене в гостях родичка і побігла на роботу. Протягом дня намагалася додзвонитися до нього, але безуспішно.
Коли я приїхала додому, в ньому господарювала вона – мама. З порога вона сказала, щоб я виміталася разом зі своїм хлопцем, що вона так і думала, що з мене нормальна людина не виросте. І що Михайло мене кинув, бо я займаюсь не знати чим. Я дивувалася почутому. Вона навіть не знає, як я жила раніше. Загалом, я не витримала і накричала на неї, вийшла з себе і попросила покинути мій будинок.
Вона пішла, я відразу набрала Михайла, просила повернутися. Він не розумів, про що я. Виявляється, мама все мені набрехала, у Михайла просто був терміновий виклик. Через 2 години він приїхав, але не один, а з матусею – вона сиділа під під’їздом. Я була здивована, а Михайло попросив не виганяти її – мати все-таки. Так і почали жити: я, мій чоловік і моя “матуся”.
Якось в один прекрасний день вона запитала: “Чому ти не називаєш мене мамою?”. Я спробувала, але так і не змогла видавити це слово з себе.
Через 4 місяці нашого життя, я дізналася що чекаю дитину. Були раді і я, і Михайло, а ось моя мама, коли дізналася, зі спокійним обличчям сказала: “завтра підемо в лікарню і все вирішимо, це зараз не проблема”. А коли вона дізналася, що я хочу цю дитину, то просто сказилася, почала говорити, що навіщо мені народжувати таку ж бідосю-дитину, як я сама, і мій чоловік-сантехнік. Що ми не повинні розмножуватися взагалі, що мені треба думати про свою хвору маму, а не про дітей і що це невдячна справа.
Це була остання крапля – я вигнала її. Михайло був на моєму боці, ми розписалися, і у нас народилася донечка Надійка.
Минуло небагато часу і вона знову з’явилася. Сказала, що хоче подивитися на внучку, я дозволила. Вона нахилилася над коляскою і почала сюсюкати: “як моя Яночка поживає?”. Я їй сказала, що внучку звуть по-іншому, її аж пересмикнуло. Вона з таким обуренням: “А чому не Іванка, ти що, не могла назвати дитину на честь мене? Ось так ось, живеш, віддаєш всю себе дітям, а тебе навіть не поважають!” Вона розвернулася і пішла.
Я розповіла все чоловікові, і ми вирішили від гріха подалі переїхати в інше місто. Квартиру вирішили здавати другу Михайла. Через пів року друг сказав, що приходила якась жінка, вимагала привести їй дочку, ображала всіх…
Минуло вже 3 роки, як ми втекли від тієї. Я здригаюся від кожного дзвінка у двері і телефонного дзвінка. Я її починаю реально боятися! Навіщо вона приїхала до мене, вона ж викинула мене, як не потрібну іграшку? Хто її просив взагалі про мене згадувати?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
