fbpx
життєві історії
В той же день, коли нас з Олежиком виписали, моя свекруха, Іванна Йосипівна, зголосилася, що переночує у нас дома. Я тоді й подумати не могла, чим все це може закінчитися. Дякувати Богу, що хоч Вадим не стає на захист своєї мами, а у всьому підтримує мене. Та найголовніше питання не вирішене. Без вашої поради, гадаю, ми не впораємося!

В той же день, коли нас з Олежиком виписали, моя свекруха, Іванна Йосипівна, зголосилася, що переночує у нас дома. Я тоді й не могла подумати, чим все це може закінчитися. Дякувати Богу, що хоч Вадим не стає на захист своєї мами, а у всьому підтримує мене. Та найголовніше питання не вирішене. Без вашої поради, гадаю, ми не впораємося!

– Ми нормально спілкувалися, – розповідає Катерина, – мама Вадима до нас не лізла, ми її не обтяжували. Зустрічалися, у гості ходили. І треба ж усьому було так змінитись!

Катерина знайома з Вадимом вже років 5, з часів їхнього загального студентства (молоді люди навчалися у паралельних групах). Рік молоді люди просто зустрічалися, потім ще рік просто прожили разом у двокімнатній квартирі, що належала Каті.

– Коли ми з Вадимом оголосили, що маємо намір стати на рушничок щастя, – продовжує Катерина, – то його мати, Іванна Йосипівна навіть зраділа. Мовляв, давно час, ви така гарна і гармонійна пара. На весіллі була така щаслива, все повторювала, що вона задоволена вибором сина. І я бачила, що не прикидається.

Іванна Йосипівна залишилася вдовою, коли Вадиму було 14 років. Не можна сказати, що вона була бідною: чоловік залишив свої справи в повному порядку, були накопичення, сама жінка успішно працювала, на весілля молодята отримали в подарунок від мами чоловіка новенький автомобіль Ауді. Загалом, стосунки не змінилися і після, ті два з лишком роки, що молода сім’я прожила без дітей.

– Якось усе почало змінюватися, коли ми оголосили про те, що готуємось стати батьками, – згадує Катерина, – поступово. То вітаміни купить і принесе, то почне розмову про те, скільки я повинна гуляти, до якого віку дитині бути на природному вигодовуванні. Я спочатку особливого значення не надавала: перший онук від єдиного сина, вживається в роль. А потім усе перейшло межі.

Вадим та Катерина затіяли ремонт у маленькій кімнаті, щоб переобладнати її під дитячу. Намалювали ескізи, доглянули меблі для малюка та поділилися планами з Іванною Йосипівною, яка зайшла у гості.

– Як це кімната малюка? — не зрозуміла мама Вадима. – Він що, з першого дня буде один? Яка радіоняня? Ви з глузду з’їхали? Дитина потребує цілодобового нагляду! Мало перевернеться, зригне, та просто, дитина повинна знаходитися поряд з мамою. Завжди.

– А вона і буде поряд, – спробував пояснити Вадим, – ми ж поруч, можливо навіть не радіоняню, а відеоняню придбаємо. Маля спатиме спокійно, якщо заплаче — ми тут же прибіжимо. А слухати як він сопить чи повертається — немає сенсу. Катерині теж треба буде повноцінно відпочивати.

– Ну не знаю, – образилась Іванна Йосипівна, – я тебе не кидала одного. Іноді й заснути не могла, все слухала: чи дихаєш, як дихаєш.

Чим ближче був час “х”, тим більше хвилювалася мати Вадима. Все було не те й не так: не таке надійне ліжечко, шкідливі іграшки, відсутність пелюшок, підгузки, які тільки шкодять майбутньому малюкові, тим більше хлопчику (а стать дитини Катерина з Вадимом уже знали).

– Після появи на світ малюка, коли нас виписали, – каже Катерина, – Іванна Йосипівна попросилася ночувати у нас першу ніч.

– Не розумію я тебе, – говорила вона Каті, – ну як можна сподіватися на електроніку, я сама на підлозі ляжу, не можна немовлятко в кімнаті залишати одного.

– На її думку, – вступає в розмову Вадим, – моя дружина – огидна мати. І я вже втомився боротися та відстоювати наше право на самостійне виховання маленького Олежика. Взяти хоча б останній випадок. Олежику пів року, мама з відеонянею так і не змирилася, а тут у сина зубки різалися, та й весь набір: капризи, нежить, невелике підвищення температури.

Іванна Йосипівна до вечора була в молодих, все квохтала над онуком, все їй здавалося, що він надто легко одягнений, що настав час викликати швидку (це при температурі 37,2). А коли син сказав мамі вже відкритим текстом, що їй час додому, вона спитала, а що вони самі робитимуть?

– Мам, Ну що робити? — не витримала Катя. — Зараз Олежика покладемо й самі спати ляжемо. Вадиму завтра на роботу.

– А ти? — злетіла Іванна Йосипівна, — що робитимеш ти? Ти теж спати вляжешся? Незважаючи на те, що дитина хвора?

– Ну, А що ще робити? — не зрозуміла Катя. — Він засне, і я засну.

– Що ти за матір! – висловилася мама Вадима. – Я, коли син хворів не могла місця собі знайти, не прилягла на мить. Поруч сиділа, мало що! На те й мати, щоб проводити безсонні ночі біля ліжка дитини! Це я вже не кажу, що ти не переш пелюшки, що малюк у підгузки одягнений, що прикорм на місяць не ввела, що молока у тебе не вистачає і ти суміш догодовуєш! Це ж треба! Я сподівалася, що ти інша.

– Ну яка інша, – Катерина засмучена, – сенс від того, що я всю ніч проведу біля ліжка сплячого малюка? А прикорм ми даємо так, як лікар каже. Змінилися часи та правила, педіатри тепер трохи інші поради дають, ніж нашим мамам. І хто знає, може, не довелося б сина сумішшю догодовувати, якби мені нерви не мотали щодня заявами, що мати з мене, м’яко кажучи, не дуже! Так, мені не зрівнятися у святості материнського подвигу з Іванною Йосипівною. Але моєму малюку буде краще, якщо у нього буде відпочила адекватна мама, а не один ходячий нерв

– Стривай, – заспокоює Катю власна мама. — буває у мам післяпологова депресія, а у вашому випадку вона наздогнала молоду бабусю. Я теж нервувала, коли у твого старшого брата народилася перша донька, все мені було не до вподоби. Здавалося, що Улянка наша неуважна, неласкава, не так тримає, не так одягає. Підросла малеча і все пройшло. А з другою донькою невістка сама справлялася і так спритно, що й сказати мені не було чого, та й не хвилювалася так.

Катя та Вадим сподіваються лише на те, що згодом усе вгамується. А поки що намагаються менше присвячувати Іванну Йосипівну в подробиці розвитку маленького онука. Але й на це вона ображається.

– Чому без мене в поліклініку ходили, – вимовляє вона, – я теж сходила б, у мене теж є питання до лікаря. Чи так ти мого онука виховуєш, чи правильно його доглядаєш, та й на самого лікаря глянути, він хоча б профпридатний?

– Мамо, – в грубій формі відповів Вадим, – саме тому і не беремо тебе, що ти перегинаєш палицю. Що це за тотальні сумніви? Наш син – не твоя власність. І право вирішувати, як його виховувати належить нам.

– Іванна Йосипівна засмутилася, – каже Катерина, – мені її шкода стало. Але я розумію, що Вадим правий.

Як мені бути? Як переконати маму чоловіка в тому, що ми добрі батьки, а її тривоги марні. І де та мила мама чоловіка, якою вона була до народження Олежика?

Де? Що це? Прагнення тотального контролю? Бажання відвоювати право на виховання онука чи гіпертрофоване кохання бабусі? Адже кажуть, що онуків ми любимо сильніше, ніж своїх дітей?

Що б ви порадили нам в цьому випадку?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua