В цей час з малюком в палаті лежала його бабуся. Ірина ж поїхала додому, щоб привести себе в порядок. – А чому ви так покірно виконуєте волю дочки? Як не як, але це Ірини дитинка, і вона повинна доглядати і дбати про неї? – А що мені залишається робити? Я сама винна, що дочка мене в 37 років бабусею зробила. Не вберегла. Не пояснила. Ось, тепер маю онука. Може це мені Всевишній дає другий шанс. Дай Бог, хоч з нього толкова людина виросте
Нагадала собі про зовсім давню ситуацію. Тоді я з ще зовсім крихітним синочком, лежала в лікарні. Разом з нами в палаті перебував інший малюк із зовсім юною мамою. Дні народження наших дітей збігалися.
На той момент Ірині було 16 років, а син у неї з’явився в 15 років. Вона зізналася, що мати взнала про її цікавий стан лише на п’ятому місяці. Як сказала Ірина, вона весь час старалася приховувати живіт під широким одягом, але довше цей стан скрити було неможливо.
Дитина з’явилась на світ від однокласника, Ірина її хотіла і ніби й любила. Хоча свого молодого чоловіка вона залишила, оскільки отримати з нього було нічого. В той час у неї був уже інший, старший за неї, йому тоді виповнилося аж 18…
Ірина весь вільний час проводила або уві сні, або доглядаючи за власними нігтями, або спілкуючись зі знайомими по телефону. При цьому матір’ю своєю вона командувала, не те слово, наказала їй приїхати, коли їй потрібно було погуляти. І її мама слухняно їхала до неї, сумно дивилася, але залишалася з дитиною замість юної матусі.
Що до її сина… Чесно кажучи, я думаю, що діти відчувають все з пелюшок. Моя дитина вже в п’ять місяців переміщалася по ліжку, не знаючи спокою, за нею потрібно було пильнувати. Її ж син не рухався і тільки ворушив пальцями.
Ірина до нього навіть не доторкалася. Оскільки він не давав їй спати, то вона закривала його ковдрою. Було це влітку, було зовсім тепло і через це я зі своїм малюком спала без одіяла. Ірина ж клала сина під ковдру з вати, так що залишався лише вузький отвір, через який він дихав якомога тихіше, аби мама не прокинулась. Відверто кажучи, мені до сих пір неясно, для чого їй була ця дитинка.
Одного разу я була одна в палаті з Ірининою мамою.
– А чому ви так покірно виконуєте волю дочки? Як не як, але це Ірини дитинка, і вона повинна доглядати і дбати про неї?
– А що мені залишається робити? Я сама винна, що дочка мене в 37 років бабусею зробила. Не вберегла. Не пояснила… Ось, тепер маю онука. Може це мені Боженька дає другий шанс. Дай Бог, з нього толкова людина виросте…
Минуло вже сім років з того часу, а я часом думаю про десять днів, які ми з нею лежали разом. Виписатися з лікарні ми повинні були в один день, але обстеження показали, що у її малюка стан погіршився. І коли я покидала лікарню, вона говорила з мамою по телефону: “Я тобі ще раз кажу, приїдь через годинку і посидь з Матвійком. Ти ж розумієш, що мені потрібно з подружками погуляти”.
Сумно це все. Я розраховую, що до цього часу Ірина стала дорослішою та мудрішою і ростить свою дитину, як належить матері.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
