fbpx
життєві історії
В цей день, через погане самопочуття, я не могла піднятись з ліжка. – Дитинко! Коли будеш вільна, підійдеш до мене. – Інна не забарилася, але краще б взагалі не приходила. – Галина Степанівна! Ви ніколи не стане для мене мамою. Запам’ятайте це раз і назавжди. І ще одне, дочкою, ви мене, щоб більше не називали, мене це дратує. – Серце стислося. За що?

У Галини був лише син, якого вона сильно любила. Вони завжди з чоловіком мріяли про донечку, та у Бога на все свої плани. Тому, коли Андрій одного дня прийшов додому, і повідомив матері, що одружується, Галина світилася від щастя.

– Нарешті! Синок, нарешті моя мрія здійсниться, і у мене буде донечка, яку я буду любити всім серцем. Шкода лише, що Микола не дочекав до цього радісного моменту, але я вірю, що, десь там, на небесах, він обов’язково радіє за нас.

Весілля відгуляли шикарне. У Миколи була своя фірма, керівництво якої взяв у свої руки Андрій. Галина вела всі фінанси і документацію.

Наречена Інна була мов ангелик, який спустився з небес. Андрій ледь не плакав, коли вперше побачив її в той важливий день.

Я милувалась ними все святкування, і молила Бога, щоб подарував молодятам щасливу долю.

Жити молоді вирішили у Галини, так, як у неї великий та сучасний будинок. Не пустувати ж йому.

Галина з перших днів хотіла догодити невістці. Вставала з самого ранечку, щоб, коли діти прокинулися, на столі вже був свіжий сніданок. Так тривало з дня в день, але, як їй здалось, цього ніхто не цінував, а сприймав, як належне.

Інна, закінчивши навчання, не могла ніде влаштуватись на роботу, всі хочуть з досвідом, але ж де його взяти. А так, як Галині вже минуло 60, вона вирішила звільнити своє місце на фірмі, для молодого покоління. Так Інна стала працювати в сімейному бізнесі.

Галина не звикла відпочивати. Вона поралась по дому. Доглядала за великим садом. Готувала смачну їжу, і все б нічого, та одного разу до неї підійшов Андрій, і попросив підказати щось для подарунку на день народження тещі.

Галина неабияк здивувалася.

– То для мами Інни вони подарунок вибирають, а те що мені пару тижнів тому виповнилось шістдесят, діти навіть не згадали. Хоча в той день, коли вони прийшли, на столі красувався великий букет квітів, а біля них парфуми – від співробітників фірми. Андрій лише підійшов і понюхав їх запах, а невістка навіть не зупинилася – одразу пройшла до своєї кімнати. Мені в той момент так гірко на душі стало. Хіба можна так з рідно матір’ю. Я ж все життя сину присвятила, а тут таке ставлення.

– Я думаю, Інні видніше, що матері подарувати. Спитай в неї.

День народження мами, Інна вирішила відсвяткувати в кафе. Мені було так дивно, адже це навіть не ювілей, Стефа на два роки молодша за мене, але нехай. На святкування мене не запросили. Вирішили, що я там буду зайва.

В той день, коли всі веселилися, я пила заспокійливе. Хвилювалась, щоб в лікарню часом не потрапити, так погано мені було.

Зранку, на наступний день, я не могла піднятись з ліжка. Андрій прокинувся перший, і випивши кави, вже  поїхав на роботу. Інна в цей день вирішила піти пізніше. Я почула, що вона порається на кухні, і промовила до неї:

– Дитинко! Коли будеш вільна, підійдеш до мене.

Я хотіла, щоб Інна, коли буде готувати собі сніданок, принесла й мені, бо почувалась справді погано.

Невістка не забарилася, але краще б взагалі не приходила.

– Галина Степанівна! Ніколи свекруха не стане для мене мамою. Запам’ятайте це раз і назавжди. І ще одне, дочкою ви мене, щоб більше не називали ніколи, мене це дратує.

Серце стислося. За що?

В цей день мені було так погано. Інна навіть не спитала мене, може мені щось потрібно. Ніхто навіть чаю не запропонував, ліків, а мені вже ніяково було щось її просити.

Ближче обіду сама якось встала, і приготувала собі поїсти.

Минали дні. Обстановка в домі накалювалася. А одного разу діти прийшли до мене, і повідомили, що переїжджають на орендовану квартиру. Так як я їм жити мішаю. Через пару місяців я дізналася, що Інна чекає дитину. Я зраділа, надіялась, може це нас зблизить.

Андрій почав все рідше приходити до мене. Все казав, що допомагає дружині. Я не заперечувала. Я все розуміла, і навпаки тішилась, що виховала такого чуйного сина.

В один із теплих, хоча вже й осінніх днів, на світ з’явився мій онук. Я дякувала Богу за такий подарунок долі. В той же день, я взяла, вже давно куплений подарунок для маляти, та золоті сережки для невістки. Таким чином я хотіла подякувати їй, що тепер я у статусі бабусі, і дуже цьому рада.

В лікарні мене до Інни та онука не пустили. Я віддала пакет медсестрі, щоб та передала невістці, але мого подарунка вона не прийняла. В голові в той момент крутились тисячі думок: За що? Чому? Що я зробила не так?…

На виписку мене не запросили. Я лише в інстаграмі побачила, що мого онука зустрічали всі їх друзі і мої свати. Мабуть, не заслужила я бути з діточками в такий чудовий для них день.

Я намагалась побачитись з онуком, та Андрій все мав якісь “відмазки”: то Матвійко захворів, то коліки, то зубки.

Мені навіть соромно про це писати, але пройшло вже більше року, а я й досі не бачила свого рідного онука.

Одного разу, прогулюючись по парку, я зустріла сваху, яка гуляла з нашим онуком. Я зі сльозами на очах підійшла до коляски, щоб глянути на нього. Стефа не заперечувала цьому.

– Я не знаю, що там між вами трапилось, але це і твій онук, тому ти маєш право, як і я, його бачити.

Я милувалась онуком всього пару хвилин, але встигла побачити, що він дуже схожий на Андрійка. Коли я глянула на свою сваху, то одразу ж зрозуміла, що з нею коїться щось не добре. Вона завжди була повненькою, з червоними щічками, а тепер – схудла, і якась бліда.

Через декілька місяців син повідомив погану новину. Сваха таки була важко хвора…

Ми всі провели її в останню путь. На душі було невимовно боляче. Та життя продовжується, і потрібно було брати себе в руки.

Це був звичайний день. Я поралась на кухні, як почула телефонний дзвінок. На екрані висвітлилось: “донечка”, я навіть не виправила, коли невістка попросила її так більше не називати. Щоб хто не робив і не говорив, у моєму серці вона завжди буде для мене донечка.

Я з трепетом підняла слухавку, і почула сумний голос.

– У мене безвихідна ситуація. Я поранила ногу, і не можу належним чином подбати про Матвійчика. Може ви приїдете до нас і допоможете – МАМО?

– Так, звісно! Я вже виїжджаю – ДОНЮ!

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook