Я не знаю, як це пояснити, навіть собі. Але менше за все я б хотіла зараз бути де інде крім України.
В Україні небезпечно. В Україні не так все чисто й охайно, як у Польщі. Не так все впорядковано й надійно, як в Німеччині. Не працюють закони, як в ЄС чи США. Не таке чисте повітря, як в Данії чи Швеції. Немає океану, як в Португалії. Не пахне так зранку свіжими багетами і не сяє вечорами моя улюблена Ейфелева вежа, як у Франції…
Але мені чомусь тут найкраще.
Я люблю свою країну і її міста більш, ніж сама думала раніше.
Я гостро помічаю смак українського повітря і пронизливу блакитність неба, смарагдовість трав, яскравість квіткових барв, красу обсаджених трояндами, півоніями і жасмином під’їздів старих багатоповерхівок і геометричну невагомість новобудов.
Я не приймаю всією силою душі все російське. Все.
Я болісно-загострено люблю людей поруч, речі, книги, підвіконня, постільну білизну свого ліжка, бабусь, що продають картоплю, помідори, черешні, кріп і м’яту вздовж тротуарів.
Тепер все це має загострено-болісну чуттєвість, тепер все це – я сама, моє єство, що злилося з землею, нацією, корінням – усім тим що було, є і буде нашим.
Я суто про себе і свої відчуття і висновки. Бо у багатьох, знаю, по іншому.
Таке відчуття, що майже чотири місяці не дома я майже не жила. Ніби час, події – все зависло у якісь густій туманній субстанції, абсолютно втратилося відчуття заземлення, надійної опори під ступнями.
Я безмежно вдячна всім людям, містам і країнам, які зустрічали в цей непростий час, які всіляко підтримували, допомагали, надавали прихисток, зігрівали очима, словами, справами.
З величезною подякою обіймаю вас, ви завжди в моєму серці і сподіваюся на нові зустрічі у мирній реальності.
Так само – міста і країни. Україна: Львів. Польща: Жежув, Краків. Німеччина: Людвігсхафен, Франкфурт-на-Майні, Мангейм.
Було чудово. Неймовірно. Справді! Красиво, цікаво, смачно, затишно… Безпечно.
Але я мало бачила, сприймала, відчувала. Не було кольорів. Ароматів. Емоцій від вражень.
Душа і серце були в Україні. Небезпечній, коханій. Там, де моя земля, рідні.
Нещодавно німецькі журналісти брали у мене коментар. Їх цікавило, чому українці повертаються додому, у небезпеку і війну.
Можливо, запитали вони, це Німеччина чогось не додає, недопрацьовує, не надає потрібних умов?..
Мені Німеччина і друзі в цій країні дали все необхідне і навіть більше. Але я з дітьми поїхала додому. Щоб знову дихати і стояти на землі. Відчувати запахи і сприймати барви. Навіть у небезпеці. Але тут мої рідні, чоловік-захисник, тут моя доля й майбутнє.
Я пояснила німецьким колегам свою причину. Вони здивувалися, але, як мені здалося, зраділи, що справа не в їхній країні.
Отже, ми вдома. Нам тут найкраще. Разом з Україною, там, де наша родина.
Так, є загроза, але переваг більше. Чого варте оце лиш одне відчуття щастя готувати на своїй кухні, поливати свої квіти, прокидатися у своєму ліжку…
Цінність цих простих речей загострилася зараз у тисячі разів, буденні речі стали неймовірною цінністю від того, що ти їх просто маєш. У той час, коли тисячі людей їх позбавлені. Я пам’ятаю про це щосекунди.
Дякую, Господи. Дякую, ЗСУ! Дякую, моя сильна незламна Україно!..
Автор – Олена Мірошниченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
