Десь через годинку часу, після того, як від нас пішла Валентина Іванівна, пролунав дзвінок.
– Ти до чого мою матір довела? Вона ледь додому попала, так розхворілася. Я нічого не знаю, але тепер маєш їй зателефонувати і попросити вибачення. Як не як, а це моя рідна людина.
Петра з роботи зірвала, він все кинув, полетів до неї. Додому ввечері прийшов злий і не добрий. На мене весь час фиркає.
Вибачатися я ні за які гроші не буду. Прекрасно знаю, що артистка вона ще та. Певно бігала по хаті, як завжди, а як Петро в двері подзвонив, лягла, ніби ось-ось має нас покинути…
В свекрухи на рівному місці може тиск підскочити, до чого тут я? Тим більше в неї є всякі пігулки, випила і не робить людям клопоту. Але ж ні, треба подзвонити і рух зробити. Звикла, що всі біля неї бігають.
– Іванко, сядь. Треба поговорити, – сказав строгим голосом чоловік, – розказуй як все було, бо це мені спокою не дає…
– Ти на роботі, я дітей поклала спати, сама з ними задрімала. Раптом підхопилася, чую – на кухні щось шумить! В голову одразу ж різні думки поплелись. Залітаю на кухню, а там Валентина Іванівна в фартусі господарює! Картоплю чистить, засмажку до борщу готує…
Валентині Іванівні вже давно Петро ключі дав. Ми часто їздимо, то до моїх батьків, то десь на відпочинок, тому вона заходить, щоб квіточки полити. Вона ж спокійно зайшла, глянула, що я в спальні дрімаю, та й пішла на кухню нам вечерю готувати.
І все б нічого, якби не одне але.
Все вона мені на кухні поперескладувала. Там де в мене завжди олія і спеції були, вже стоїть чайник. А мультиварку взагалі прибрала до антерсолі. Коли я спитала, для чого наводите тут порядки, вона спокійно відповіла, що вона старша, і краще знає, як і де має лежати.
– А навіщо тобі кожен раз “спотикатися” об цю мультиварку? Ще скажи, що ти кожного дня в ній готуєш?
– Щоб ви розуміли – готую. Кожного ранку кашу в ній дітям готую.
– Світ такого не бачив! Кашу в мультиварці? Що вже геть рук нема? Можна і біля плити тих пару хвилин постояти. Нічого тобі не станеться!
По холодильнику “пройшлася”, це я вже потім побачила, коли та пішла. Ковбаску, яку я до олів’є купила, майже половину сама “стоптала”.
Валентина Іванівна живе через два квартали, і їй нема що дома робити, так вона в мене вирішила “порядки” навести.
Свекруха раніше була любителькою прийти в гості без дзвінка, і я довгий час з цим боролася, банально не відкриваючи двері: ми спали, мовляв, і крапка. Начебто дала зрозуміти, що перед приходом треба дзвонити і попереджати, останнім часом ніяких ексцесів не було. Валентина Іванівна смиренно попереджала про візити заздалегідь. Ну, хоча б за годину. А тут ось така ситуація… слів нема.
– Я онукам гостинчик принесла, а що такого? – невинно говорила вона. Я ж нікому не завадила! Вас не будила.
І дійсно, на кухонному столі красувалися аж два “барніка”.
– Ну, тут вже я мовчати не стала! Висловила їй все, на підвищених тонах, звичайно, змусила віддати мені ключ, і відправила додому… Ні, ну що за наглість? Просто в голові не вкладається. Чоловік мені говорить – на свою маму ти не кричиш! Так мені в найгіршому сні не може приснитися, щоб мама ось так без попередження до мене приперлася, двері відкрила своїм ключем і стала господарювати… Петро вимагає телефонувати і вибачатися, а я проти… Не відчуваю перед собою вини і все.
Ось скажіть, хто в цій ситуації винен?
Фото ілюстративне – iplsc
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
