– Валентино, у тебе троє дітей, а ти сама оце в кафе каву з тортом? – скрикнула я, побачивши невістку за столиком у затишному куточку кафе. Я щойно повернулася з міста, вирішила зайти перекусити – і на тобі!
Валентина аж підскочила від мого голосу, але швидко оговталася:
– Мамо, ви так ніби мене на злочині спіймали. Я тут не відпочиваю, а працюю.
– Працюєш? Тортик наминаєш? – я не могла стримати обурення. – Діти дома самі, а ти тут сидиш, як на курорті!
Вона зітхнула, поставила чашку з кавою на стіл і промовила спокійно:
– Тільки тут можу спокійно всім по роботі відписатися. Ви ж бачили, який вдома гармидер.
Що ж, із цим я не могла не погодитися. У їхньому домі справді шумно: двоє молодших дітей, шестирічна Аня й трирічний Максим, постійно бігають і кричать, а старша, п’ятнадцятирічна Ліля, то музику включає, то подруги до неї приходять. Але ж це не виправдання!
– Все одно якось негарно, Валю. Мати трьох дітей повинна бути вдома, – підсумувала я.
Вона нічого не відповіла, тільки подивилася на мене, як на щось архаїчне, допила каву й сказала:
– Якщо вам так не подобається, я можу повернутися. Але й ви тоді мусите допомогти розібратися з хатніми справами.
Я трохи здивувалася. За два дні, що я гостювала у них, дійсно не надто бралася за хатню роботу, хоча й не сиділа без діла.
– Добре, добре, – пробурмотіла я.
Увечері, коли всі сіли вечеряти, двері раптом відчинилися, і в кімнату зайшов хлопець. Високий, з темним волоссям і трохи незграбною ходою.
– О, це Сашко, – пояснила Ліля, моя старша онука. – Він зайшов на вечерю.
– На вечерю? – я мало не впустила ложку. – Лілю, тобі 15 років! Які хлопці?
– Мамо, – перебила мене Валентина, – це нормально. Вони друзі, я не бачу проблеми.
– Тобто ти нормально до цього ставишся? – я обурено подивилася на сина.
– Мамо, зараз діти дорослішають швидше. Сашко – її однокласник, вони просто спілкуються.
Я ледве стрималася, щоб не вибухнути. У мої часи в 15 років дівчата ще ляльками гралися, а не хлопців на вечерю запрошували.
Наступного ранку я вирішила поговорити з онукою. Ліля сиділа у своїй кімнаті з телефоном.
– Лілю, ти не думаєш, що для хлопців у твоєму віці ще зарано?
Вона підняла на мене очі й спокійно відповіла:
– Бабусю, ми з Сашком просто друзі. Мама не проти, тато не проти. Чому ви проти?
Я розгубилася. Як їй пояснити, що я не проти дружби, але проти того, щоб хлопці ходили до дому на вечерю?
– Просто ти ще занадто молода для таких відносин, – знайшлася я.
Вона зітхнула й промовила:
– Бабусю, я розумію, що ви з іншого покоління, але зараз усе інакше.
Я не знайшла що й відповісти.
Увечері того ж дня, коли Валентина нарешті закінчила свій «робочий день» і ми сіли випити чаю, я вирішила висловитися:
– Валю, я щось не розумію. Чому ти дозволяєш Лілі водити хлопців додому?
Валентина, як завжди, була спокійна:
– Ірино Петрівно, я краще буду знати, де і з ким вона, ніж заборонятиму і вона почне робити це таємно.
Я вже збиралася заперечити, як вона додала:
– І, до речі, ви завтра за дітей подивіться – у мене зустріч у кафе з клієнтами.
Я мовчки допила чай. Мабуть, я приїхала сюди не тільки на свята, але й щоб зрозуміти, як сильно часи змінилися. І що з цим робити, я ще не вирішила. Але все рівно я маю якось вплинути на правила в цій родині!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
