Валера того дня ледь прийшов на кухню, коли я покликала всіх на сніданок. – Я занедужав, – перше, що сказав мені чоловік. Я вложила в руку певні препарати, похлопала по плечу, зібрала дітей, і поспішила на роботу. Ввечері я побачила картину: свекруха погладжувала сина по руці. – Совісті у тебе немає. 37,3! Чоловіка в такому стані самого залишила!
Я прокинулася, як зазвичай, о 6.30 ранку. Приготувала сніданок і підготувала все до виходу на роботу. Розбудила доньку і покликала чоловіка до сніданку.
Валера прийшов на мій поклик з втомленим виглядом. Чергову ніч він просидів біля комп’ютера, підкоряючи ігрові простори інтернету. Так тривало вже 2 роки. Після сніданку він поскаржився, що у нього температура 37.
Я важко зітхнула, поспівчувавши коханому, і запропонувала йому препарат. Валера прийняв ліки, сумніваючись, що вони йому допоможуть.
Того дня я порадила чоловікові проспатися і приступити до пошуку роботи. Я вже давно переконувала чоловіка, що робота несе собою не тільки фінансовий інтерес, а й відповідальність перед роботодавцем.
Я поквапила дочку до виходу, одягла своє пальто і відкрила вхідні двері. Переступаючи поріг, я почула від чоловіка докір, що ніби мені немає діла до людини, що погано себе почуває.
Від подиву я закотила очі і, в передчутті чергового “цікавого дня”, подумки перегорнула в голові сценарій цього дня…
Провівши дочку в школу, я пришвидшила крок. В черговий раз я спізнювалася на роботу. День минув за звичайною схемою: протягом робочого дня Валера телефонував мені і розповідав, як у нього болить голова, як йому погано і що про нього нікому подбати.
Увечері мене чекав “сюрприз”. Доглядати за 35-річним хворим сином приїхала моя свекруха – Світлана Олексіївна.
Побачивши цю картину, я, не роздягаючи дочку, розвернулася на порозі і поїхала до мами. Я вирішила, що без мене чоловікові буде набагато краще. Мама краще про нього подбає.
– І як тільки можна було залишити мого Валеру в такому стані. Невдячна! – почула я на виході.
Ну, нехай так…
Фото ілюстративне
