fbpx
життєві історії
Валера, як тільки міг, нас підганяв. – Дівчатка, любі мої! Давайте швидше, таксі чекає. – Вже татусечку. Ми з мамою бантик до подарунку прикріплюємо. – У свекрухи був день народження – ювілей. Сильно розігнатись з подарунком не могли – іпотека. – Що це таке, Софійко? Хіба твоя бабуся заслуговує на це непорозуміння? – Софійка хвилинку помовчала, а потім як розплакалась

Відсвяткували ми ювілей. Запам’ятаємо його надовго.

Валера, як тільки міг, нас підганяв. – Дівчатка, любі мої! Давайте швидше, таксі чекає. – Вже татусечку. Ми з мамою бантик до подарунку прикріплюємо. – У свекрухи був день народження – ювілей. Сильно розігнатись з подарунком не могли – іпотека. – Що це таке, Софійко? Хіба твоя бабуся заслуговує на це непорозуміння? – Софійка хвилинку помовчала, а потім як розплакалась.

Все це почалось минулої неділі.

– Ой, що це? – солодким голосом запитала Галина Степанівна у моєї дочки, заставши її за малюванням.

– Це я бабусю малюю, – пояснила моя 4-х річна Софійка, – а маму я вже намалювала – ось!

Софійка протягнула бабусі по батьковій лінії листок, де я була у всій красі: волосся чорне, на руках п’ять розчепірених пальців, а головне – в вухах сережки з синім каменем, взагалі-то вони у мене маленькі.

Але тут – розміром з диню, якщо порівнювати пропорції. Але особисто для мене – це найдорожчий портрет, тому що малювала його моя дівчинка з любов’ю, цілих два вечори.

– А хіба у тебе одна тільки бабуся Надя і мама? – не здавалася Галина Степанівна, – А чому ти мене не намалюєш?

Софійка задумалася з усією серйозністю, навіть лоб наморщила. Нарешті вона видала:

– Маму і бабусю Надю легко малювати, а тебе важко.

– Так чому ж, дитино моя?

– Я їх пам’ятаю добре, – просто відповіла Софійка і смішно розвела руками.

Галина Степанівна відвернулася, ледь стримуючи роздратування. Ну, а що вона хотіла? Свекруха в нашому домі гість нечастий. Кілька разів на рік з’являється. Та й на мою дитину явно перенесла неприязнь, що випробовується до мене, вважаючи, що син зробив помилку.

– Ось дочка у мене добре влаштувалася, – примовляла вона всі 6 років нашого з Валерою шлюбу, – у чоловіка і квартира, і будинок, і становище. А Валера міг так далеко піти, а закінчив чим? На безприданниці одружився, іпотеку тепер виплачує. А можливості були.

Чоловік мій ці розмови всіляко припиняв і поступово спілкування з його мамою було зведено до необхідного для ввічливості мінімуму.

Я дійсно – безприданниця, вихована мамою в скромній однокімнатній квартирі, у мене і було-то всього нічого: університетський диплом, скромна робота, і гаряче почуття до чоловіка, на щастя, взаємне.

А Галина Степанівна не враховувала ще той факт, що її дочка вийшла заміж, але весь її добробут належить чоловікові. Але, те, що ми прощаємо доньці, ми не прощаємо невістці. Я на чоловіка не ображалася: наживемо, аби здорові всі були.

Важко було в декреті: Валера працював один, але коли Софійці було два роки, моя мама вийшла на пенсію, я – на роботу. Тому Софійка до бабусі Наді особливо прив’язана. Вона теоретично знає, що у неї є і бабуся Галя теж. Але вона для неї, як Місяць – десь є, але далеко і незрозуміло ще для чого.

– Ти ось що, – впоравшись з образою прорекла нарешті Галина Степанівна, звертаючись до внучки, – у мене через тиждень день народження, так ти зроби милість, подаруй мені подарунок – мій портрет, добре?

– Добре, – примружилася Софійка, запам’ятовуючи, – намалюю і подарую, а ти нас запрошуєш? І торт буде?

– І торт буде, запрошую, – запевнила Галина Степанівна, – я за цим до вас і прийшла.

Про те, що Галина Степанівна святкуватиме свій 55-ти річний ювілей, ми пам’ятали. З дорогими подарунками у нас туго: іпотека за двокімнатну квартиру розслабитися не дає. Але улюблену туалетну (і недешеву) воду свекрусі, ми вже купили.

Ще буде букет квітів і портрет від Софійки. Мама моя вирішила не йти, пославшись на те, що вона поїде в гості на дачу до рідної сестри, моєї тітки.

День торжества…

– Люди! Спізнюємося, таксі чекає, – поквапив нас з донькою Валера, – давайте вже, вистачить чепуритися.

-Ми не чепуримось, – відповіла за мене Софійка, – ми бабусі Галі портрет красиво загорнули.

За блискучим папером і стрічкою я зайшла, коли вибирала Галині Степанівні розкішний букет. Тепер степлером ми з Софійкою прикріпили до обгортки пишний бант.

– Готова, – сказала дочка, – поїхали, бабуся обіцяла торт. Адже їй сподобається портрет, правда?

– Правда, – запевнила я, – він дуже красивий.

Як я помилялася.

– Що це? – свекруха розгорнула подарунок перед гостями, – Хто це?

– Це ти, бабуся, – Софійка плескала блакитними очима і навіть її бант на маківці тремтів в передчутті похвали.

У мене звичайна дитина, любляча малювати. Вона не відома в цьому плані людина – просто дівчинка 4-х років. Я не знаю, чого чекала Галина Степанівна. На листку вона була намальована навіть стрункішою її 56-го розміру, навіть без подвійного підборіддя, а вже зачіска – темно-червоне каре і зовсім була передана з максимальною точністю.

– Це ж… ганебно, – скривилася Галина Степанівна, – хіба я така? Що це за руки і ніс? І брови насуплені? Не інакше, як твоя мама з любові до мене тобі допомагала. Ні, за такі подарунки дівчаткам смачний торт не дають.

– Мам, ти в своєму розумі? – запитав Валера, – Це малювала твоя 4-х річна внучка. Намагалася, як могла.

– А бабусю Надю і свою матір вона намалювала краще, – Галина Степанівна не звертала уваги на Софійку, яка почала тихо плакати.

– Галино, – не витримала найкраща подруга свекрухи, – припини, скажи, що ти пожартувала. Дитина намагалася. Їй ніхто не допомагав, не вчив, що треба зобразити тебе якомога гірше.

– Намагалася? – Галина Степанівна аж зойкнула, – Бачу, як старалася. Ніхто не допомагав? Чудово, а можна було б і допомогти, щоб намалювати нормально і порадувати бабусю.

– Ось тобі торт, найсмачніший, – умовляв Софійку Валера в машині таксі, коли ми поїхали з цього ювілею, – Тобі одній цілий торт. А бабуся просто не розуміє нічого в мистецтві.

– Вона зла, – шепотіла дівчинка, – я ніколи не буду її малювати.

– Правильно, – сказала я, – є безліч інших людей, чий портрет ти можеш зробити. Тата, наприклад?

– Так, я намалюю тата, – сказала Софійка, а в магазині, коли ми вибирали торт, додала, – давай на торт бабусю покличемо, ну мою бабусю, Надю?

Через пару годин ми вдома їли смачний торт, Валера, стримуючи сміх, захоплювався своїм портретом, а мама на повному серйозі помітила:

– Вуха у зятя, як живі! Такої точності і очікувати від дитини важко, давайте Софійку на наступний рік в художню школу віддамо?

– Тату, – запитала Софійка перед сном, – тобі правда портрет сподобався?

– Це найкрасивіший портрет, який я коли-небудь бачив, – сказав Валера і поцілував сонну дочку в світленьку маківку.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page