— Вам не подобається тут? Тоді зробіть ремонт! — сказав я дітям, коли вони знову заговорили про продаж квартири та купівлю їм нової. Але зять миттю підскочив на рівні ноги: — Ми не будемо вкладати гроші в чуже житло, адже ви потім викинете нас на вулицю. — Ого, як ти заговорив! — сказав я, відчуваючи образу.
Я хочу поділитися частиною свого життя. Історія, яку ви зараз прочитаєте, не літературний твір, а мої власні, прожиті спогади, думки та сумніви. Я — Петро Іванович, і ця розповідь про те, як моє єдине житло стало каменем спотикання для моєї родини.
Моя квартира, двокімнатна на околиці міста, не могла похвалитися ні сучасним плануванням, ні свіжим ремонтом. Вона була вже у літах, зі скрипучими дерев’яними вікнами та старою, місцями потрісканою штукатуркою. Але для мене, Петра Івановича, вона була фортецею, найріднішим місцем на землі.
Це гніздечко перейшло до мене від мого батька, і тут ми з дружиною прожили більшу частину нашого щасливого життя, виростили нашу доньку, Тетяну. Кожен квадратний метр цієї оселі був наповнений для мене тихими, теплими спогадами: тут, у вітальні, я вперше взяв на руки свою новонароджену доньку; тут, на старенькій кухні, ми зустрічали всі свята; тут, у кутку біля вікна, досі стоїть моє улюблене крісло. Це був мій тихий, безпечний світ.
Але для Тетяни та її чоловіка, Андрія, які переїхали до мене п’ять років тому після весілля, ця квартира була чимось протилежним. Для них це було застаріле, незручне житло. Їх дратувало все: нерівна підлога, що постійно вимагала заміни, постійні перебої з гарячою водою влітку, віддаленість від їхньої роботи та, найбільше, — наші сусіди з першого поверху, які завжди вмикали гучну музику до пізньої ночі.
Вони майже відкрито називали її — хлівом — і тільки й говорили про те, як зможуть покращити свої житлові умови, коли стануть фінансово незалежними.
Я ж досі пам’ятаю той день, коли батьки отримали ключі. Батько тоді працював на будівництві й допомагав будувати цей будинок. Уявляєте, скільки щастя було в очах моєї мами! Ми місяцями купували меблі, збирали велику стінку для книжок, у ті часи це було ознакою достатку.
Одним словом, для мене це була історія, а для молоді — просто старий, непотрібний актив. Я розумів їхнє бажання жити краще, але і сам не міг змусити себе розлучитися з рідним дахом.
Одного весняного вечора, я якраз збирався переглянути новини, коли Тетяна з Андрієм зайшли до вітальні. Вони сіли поруч, і Тетяна, взявши мене за руку, почала свою розмову з довгих вступів про те, як вони мене люблять і як цінують мою допомогу. Вона попросила мене уважно вислухати їхнє прохання і, посміхнувшись, з надією подивилася на Андрія.
Андрій, як завжди, виглядав дуже впевнено. Він почав, наче вже все вирішено:
— Петре Івановичу, ми з Танею довго все обмірковували. Ваша квартира, при всій повазі, морально і фізично вже своє віджила. Вкладати значні гроші в її ремонт, щоб просто її підлатати, ми не бачимо сенсу. Ми пропонуємо її продати, щоб використати ці гроші як перший внесок для купівлі просторої трикімнатної квартири у сучасному житловому комплексі.
— Але ж тієї суми, що ми отримаємо за неї, навіть на перший внесок не вистачить! — заперечив я, намагаючись не підвищувати голос. Моє серце неприємно стиснулося.
— Звичайно, не вистачить, — підтвердив Андрій, не вагаючись. — Але це буде чудовий стартовий капітал. Ми додамо свої заощадження, а решту оформимо як іпотеку на п’ятнадцять років. Тоді ми зможемо купити ту квартиру, про яку мріємо.
— Взяти кредит — не проблема, але ж його доведеться виплачувати щомісяця, і не один рік! — зауважив я, роздумуючи про їхню фінансову стабільність.
— Тату, не хвилюйся! — швидко втрутилася Тетяна, її очі заблищали. — Андрій зараз має дуже стабільну, високооплачувану роботу у великій компанії. Він точно зможе вчасно сплачувати всі платежі. Ми вже все прорахували, все буде чудово!
— Ага! Чудово! — сказав я, згадавши старі борги. — Ти забула, як ти обіцяла виплатити мені борг за свій навчальний курс? Я сам був змушений закривати ту справу через півроку, бо ти забула про це.
— Тату! Це було майже п’ять років тому, я тоді була студенткою, це не можна порівнювати! Я тепер доросла, і до таких серйозних речей ставлюся відповідально! — обурено відповіла донька. — У нас є ще одне прохання. Нам потрібен поручитель. Банк не погоджується на такий великий кредит без людини, яка зможе гарантувати повернення коштів. Ти міг би за нас поручитися?
Я довго дивився спочатку на Андрія, потім на Тетяну. Я почухав підборіддя, відчуваючи, як зростає внутрішній опір. Я не хотів ризикувати своєю пенсією, своєю стабільністю.
— Послухайте, — почав я, підвівшись з крісла. — Знаю я ці ваші іпотеки. Мені не подобається, що ви так зневажаєте цю стареньку квартиру, але це не привід сваритися. Я вчиню по-іншому. Я не хочу продавати свій дім. Давайте ми її відремонтуємо. Ви ж бачите, що вона потребує оновлення. Ви молоді, енергійні. Зробіть ремонт у цій квартирі, як ви хочете, щоб вона стала сучасною і зручною.
Андрій від обурення аж підскочив, його обличчя стало червоним.
— А чого я повинен робити ремонт у вашій квартирі?! Яке це має до мене відношення? А якщо ви мене через рік попросите з’їхати, хто мені тоді поверне гроші, вкладені в облаштування житла?
Його слова прозвучали як грім. Я відчув гіркоту. Отже, він думав про це. Він боявся, що я його вижену.
— Ого, як ти заговорив! — сказав я, відчуваючи образу. — А ти на кого збирався оформлювати цю велику іпотеку, коли просив мене бути поручителем?
— І на мене, і на Тетяну, порівну! — відповів Андрій, не відступаючи.
Я відчув, як холодна хвиля прокотилася по тілу. Я подивився на доньку. Її очі благали, але її мовчання говорило за себе. Вона готова була піти на ризик. Але я не міг. Якщо квартира буде оформлена на них, я втрачу свій останній дах над головою і повністю залежатиму від їхньої милості. А якщо вони мене виженуть? Я ж старий.
— Значить, так, — сказав я твердо, відчувши внутрішній опір. — Я не буду нічиїм поручителем. І не буду купувати вам квартиру, оформлену на вас. Ви або живете в цій, як є, або самі вирішуєте своє житлове питання. Я не хочу ризикувати своєю стабільністю. Я хочу мати свій куток, поки я живий.
Тетяна підійшла до мене.
— Тату, ти не довіряєш нам? — вона ледве стримувала сльози. — Ми ж твоя родина!
— Ні, я не довіряю, — я опустив очі. — Боюся, що ви мене виженете, як тільки отримаєте те, що хочете, а квартира буде записана на вас. Я не зможу бути залежним від вас, особливо від Андрія.
— Гаразд, тату. Ми тебе зрозуміли. — тихо промовила Тетяна і швидко вийшла з кімнати. Андрій, кинувши на мене злий погляд, поспішив за нею.
З того дня вони майже не спілкувалися зі мною. Вони не дзвонили і не навідувалися. Вони з’їхали через тиждень. Я сиджу сам у цій квартирі, яка стала мені чужою. Я зберіг своє житло, але, схоже, втратив доньку. Я вже кілька разів задумувався: чи правильно я вчинив? Можливо, треба було піти на поступки, бути поручителем, і тоді ми б жили далі, як одна щаслива родина.
Шановні читачі, я поділився своєю історією. Я зробив вибір, який, на мою думку, захищав мене від страху залишитися на старості років без даху над головою. Але тепер, дивлячись на порожнє крісло навпроти, я мушу запитати у вас: чи правильно я вчинив, коли відмовив їм і захистив свій останній дах над головою, чи варто було ризикнути і погодитися на їхнє прохання заради збереження миру в родині?
