fbpx

Дівчина в метро в одній руці тримала книжку, а іншою спиралася на палицю. В Ольги пішли по тілу мурашки, серце страшенно закалаталося. Та вона ж, ця молода жінка, копія Василь! Тоді, багато років тому, Василь дуже хотів сина, а Ольга народила кульгаву недоношену дівчинку. Тому і вчинила як вчинила. І ось… 

Дівчина в метро в одній руці тримала книжку, в яку дивилися очима в густому обрамленні вій, а іншою рукою спиралася на палицю.

Ольга не могла відвести погляд від молодої жінки, в неї пішли по тілу мурашки, серце страшенно закалаталося. Щось таке рідне в ній відчула… Та вона ж копія Василь!

Василь дуже хотів хлопчика, а Ольга народила кульгаву недоношену на три тижні дівчинку. Тому і вчинила як вчинила.

Її тільки привезли у палату після пологів, а дитинку її забрали у відділення патології недоношених. У Ольги у вухах стояли слова акушерки: “Ой, та воно ще й кульгаве, одна ніжка коротша іншої”.

Ольга, хоч і перебувала у півсвідомості, та розчула гірку інформацію добре.

Василь, коли їх донька вирішила з’явитися на світ, був у рейсі.

“Що ж я йому скажу?.. Як покажу наше нещастячко?..” – сумні думки хвилями набігали на Ольгину душу. Вона лежала і дивилася в стелю, не звертаючи уваги на сусідку по палаті.

Зреагувала Ольга на реальність тільки тоді, коли заплакало немовля у колисочці біля сусідчиного ліжка.

Ольгу здивувало, що жінка не підходить до своєї дитинки, сидить собі на ліжку, дивиться байдуже у вікно.

А хлопчик її плаче в плаче.

Ольга не витримала:

– Чому ти його не заспокоїш? Візьми ж його!

– Не буду. Не хочу звикати. Я від нього відмовилася. Мене сьогодні виписують, – так само байдуже відповіла Ользі сусідка.

Ольга здивовано розглядала жінку. Неохайний вигляд, фарбоване в брудно-рудий колір волосся, синці під очима.

– Піду покурю, – гупнула двома словами по і так спантеличеній Ользі сусідка.

Встала і вийшла з палати.

Ще не минув час, який необхідно лежати після пологів, але Ольга встала.

Підійшла до колисочки, в якій вже не плакав, а лише жалібно скавчав малесенький хлопчик. Здорове на вигляд і непотрібне своїй матері немовля…

От зрадів би Василь, якби в нього народився такий синочок, мимоволі подумалося Ользі. В ту мить вперше в душі Ольги з’явилося те грішне бажання…

Вона бачила, як сусідка Катря погодувала сина сумішшю з пляшечки, а потім почала збирати речі.

Акушерка і лікарка заходили-виходили, робили необхідне Ользі, хлопчикові.

І коли зайшла акушерка, щоб забрати малого, Ольга не витримала:

– Мені треба поговорити з Вами… Але сам на сам.

– Добре, я знайду трохи пізніше, – відповіла та.

Ввечері Ольга лишилася сама в палаті. Тоді ж, ввечері, поговорила з акушеркою, потім з лікаркою. Ті намагалися відмовити її від прийнятого рішення, але Ольга була твердою.

Вранці вона написала відмову від своєї калічки, натомість їй принесли сусідчиного хлопчика.

Ольга приклала немовля до грудей. Хлопчик став її сином. Єгором, як і хотів Василь.

Лікарняні стіни зберегли її таємницю.

Як же зрадів Василь, коли повернувся з рейсу і приїхав забирати Ольгу з дитинкою додому! Цілував дружину, милувався сином, тішився, що все добре пройшло, хоч і трохи передчасно.

Ольга тоді раз і назавжди ковтнула свій біль-гріх, свою неправду. Сховала навіть не в серці, а десь набагато глибше вчинок, на який пішла заради Василя і їх щастя.

Ніколи не намагалася Ольга дізнатися бодай щось про долю її дитинки, не знала, чи жива вона взагалі.

Нічого не знати, постановила собі. Так легше, так правильно…

А в церкві завжди, завжди ставила свічечку за здоров’я своєї покинутої донечки.

Єгор ріс щасливою дитиною на радість батькам. А потім, через вісім років, народилася Софійка. І Ольгин біль сховався ще далі.

Тепер їм було 20 і 12. Студент і школярка. Син і донька, мамина і татова гордість.

Все добре в їх родині, все мають, хоч великих статків і не нажили. Та хіба це головне?

Головне – любов, повага, затишок в родині. І це все вони мали. Ольга докладала всіх зусиль, щоб її родина була щасливою. Так, здавалося їй, хоча б частково виправдовувала свій вчинок, спокутувала гріх-провину. Бо вона, та гріх-провина, як не ховай, жила-ховалася в ній і кровила. Весь час, як би не намагалася Ольга не помічати її, не чути її голос.

Чула. Всі роки чула.

Кожної неділі ставила Ольга в храмі, куди ходила багато років, поруч зі свічкою за всю свою родину, за рідних і близьких, окрему свічечку, вогник якої ніс у небо її, Ольгині, молитви за дитину, яку вона зрадила, навіть не взявши на руки, не притуливши жодного разу до серця.

Так і жила. Навчилася жити, зціпивши зуби.

І ось – дівчина у метро.

Ольга не могла відвести від неї очей.

Жінка відчула на собі погляд, відірвалася від книжки, та то лише на мить, бо у наступну хвилину сховала книжку до сумки і почала рухатися до виходу.

Ольга, не роздумуючи, пішла за нею, вийшла на тій самій станції.

Дівчину не важко було тримати в полі зору: йшла вона нешвидко, але впевнено. Звикла, давно звикла до своєї вади, від народження, мабуть, подумалося Ользі…

Одразу при виході з метро була кав’ярня, львівська, одна з тих, що Ольга в них рідко бувала, але любила. Атмосферу, каву, смачні львівські сирники, схожі на ті, що готувала їй бабуся колись давно у селі…

“Це мій шанс, – сказала собі Ольга. – Можливо – єдиний, подарований Богом.»

– Дівчино, будь ласка, зачекайте! – випустила з себе оклик-благання, оклик-надію.

– Так, я вас слухаю, чим можу допомогти? – зупинилася молода жінка.

– Я… Вибачте… Мені дуже треба з вами поговорити. Це терміново!.. І важливо, – після секундної паузи додала Ольга.

– Що ж, я маю півгодини, можемо випити кави ось тут, – дівчина показала на вхід до кав’ярні.

– Я вас пригощу, можна? Яку каву любите? – Ольга. – А ви сідайте, де вам зручно.

Дівчина обрала столик в затишному куточку біля вікна. Ольга присіла навпроти.

– Я вас слухаю, але спочатку давайте познайомимося. Ми ж не знайомі, так? Мене звуть Марина. – дівчина уважно подивилися в Ольгині очі. – Чи ви мене звідкись знаєте?..

– Я, я не впевнена… Але… – Ольга зніяковіла, але змогла опанувати себе. – Тільки не дивуйтеся, Марино, я у вас зараз дещо спитаю… Запитання можуть здатися вам дивними, але я потім все поясню… Ви знаєте, де ви народилися? І коли?

Марина знала. І набагато більше, ніж думала Ольга. Щиро розповіла їй дещо про себе. Марина знала, що від неї відмовилися в пологовому. Вона росла спочатку в дитячому будинку, потім – в інтернаті. Її ніхто не вдочерив. Кому вона, інвалід, була потрібна?

Та виявилося, що потрібна. Зараз, своєму Мишку потрібна, з яким готуються скоро побратися. Працює Марина після педучилища у школі. Вчитель з позакласного виховання у молодших класів. От і все.

А Ользі більше й не треба. На неї дивилися очі її Василя, та й голос…

– Це я, я, Марино… Я… Твоя мати. Це я народила тебе і… І покинула. Я спробую пояснити, якщо даси можливість, якщо дозволиш… – Ольга.

Все. Тепер лише чекати вирок. Її, Маринин, вирок. Їй, Ользі.

Що було тієї миті в Марининих очах, Ольга не змогла б описати словами ні тоді, ні потім.

А Марина – вона просто опинилася щойно в зовсім іншому світі, вимірі, Всесвіті, незнайомому їй, а головне – повернення з нього у її звичайний світ більше не існує. І треба тепер з цим, тут, жити. Але як???

– Спробуйте… Пояснити, – видушила з себе.

Ольга спробувала. Спочатку намагалася підбирати слова, пояснити ними, як любила і любить Василя, як прикро було їй, його молодій дружині, не виправдати його сподівань. Вона ж, її доросла донька, теж жінка, проносилося в Ольгиній голові, можливо, зрозуміє…

Потім, вже зірвавшись, Ольга плакала, говорила тихо, принаймні намагалася тихо, про те, що кожен свій подих всіх наступних років вона робила з думкою про свою залишену дитину. Кожен… Слова скінчилися. Ольга сиділа, спершись на руки, боялася підвести на дочку очі.

– Ви все? – після паузи запитала Марина. Якщо так – то мені час йти. На все добре. – Марина піднялася. – Ніколи, чуєте, ніколи не шукайте мене і більше ніколи не підходьте. Ні-ко-ли. І всього найкращого вашій родині, – додала і пішла до виходу.

Шанс не був її, Ольги, шансом. Вона помилилася.

І все ж Ольга була вдячна Богові. За те що ЗУСТРІЛА І ПОБАЧИЛА.

Ольга не змогла повністю виконати прохання Марини. Вона знайшла школу, в якій працювала молода кульгава вчителька.

Просто їй потрібно було це знати. Хоч це. Далі вона не пішла.

Життя повернулося у своє русло. Як було на серці в Ольги?

По-іншому. Гірка важкість-вдячність оселилися в ньому і Ольга вчилася звикати до неї.

Але в той же час… В той же час стало немов трохи легше.

Вона знала, як важко було рости її дитині, не могла собі того вибачити, але одночасно вона дізналася, що донька їх жива, що живе своїм достойним життям, в якому немає місця їй, Ользі.

Що ж. Це і є її вирок. Її тягар, який нести довіку. На все воля Божа.

Читайте також: ВІН Є ЗАВЖДИ! АБО МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК МИ СПІЙМАЛИ САМЕ ТОЙ МОМЕНТ

На все – воля Його.

Ольга з Василем відвезли в той день домашні продукти і гостинці Єгору в гуртожиток на інший кінець їх великого міста. Бо дорослий син-студент вже не кожних вихідних наїжджав до батьківської оселі: мав свої справи, кохану дівчину. Тож Ольга з Василем самі час від часу провідували сина.

По дорозі додому на зустрічну смугу вилетіла велика вантажівка – водій чи то задрімав, чи то з інших причин не справився з керуванням.

Василю пощастило більше, відбувся великими синцями. Ольга ж кілька днів провела у лікарні без свідомості, отримала переломи руки й ноги.

Марина про те не знала. Марина просто однієї ночі зрозуміла: в цьому новому її світі-вимірі-Всесвіті повинна бути… мама. Бо інакше він для неї порожній. У пологовому відділенні і дитбудинку вона отримала потрібну інформацію. Підключився, допоміг у пошуках і її Мишко.

Коли Ольга відкрила очі, вони всі були біля неї: Василь, Єгор, Софійка… Марина.

В їх очах, ще до того, як хтось сказав перше слово, прочитала: вони всі все знають. Всі простили. І всі вони зараз – в їх новому, спільному, щойно народженому світі. І їм в ньому відтепер жити.

Ольга подивилася на свої закуті у гіпс руку й ногу, і відчула: яка ж вона щаслива!

І Бог посміхнувся їм в лікарняне вікно сонячним промінням.

Автор: Альона Мірошниченко

You cannot copy content of this page