Валя подобалася багатьом хлопцям в селі: русокоса, кароока, весела. Сміх – дзвіночок, в очах іскринки. Ну як на таку не задивлятися?
Дівчина поїхала в обласний центр, вивчилася на бухгалтера і повернулася в село працювати на місцевій агрофірмі.
Почали зустрічатися з Василем, інженером і майже сусідом, з яким, можна сказати, з дитинства одне до одного придивлялися.
Розписатися не встигли, а Валя дізналася, що чекає дитинку. Але Василь якось змінився, охолонув до неї… Валя не знала, що її, сироту. Яку виростила бабуся, не хотіла в невістки Василева мати, і наговорювала хлопцю на дівчину.
Мовляв, Валя гарна, але ж он скільки мужиків біля неї завжди в’ється! Й дитина, скоріше за все, не твоя, і дружиною вона вірною не буде, бо он же ще з підліткового віку скільком хлопцям увагу приділяла…
Було таке. Десь років з 13 до 17 хлопці представляли для Валі найбільший інтерес, але потім вона якось заспокоїлася, знову поринула в навчання і школу закінчила лише з одною четвіркою з біології. Та університети, наскрізь корупційні в ті часи, їй з бабусиною пенсією не світили, тому подалася у технікум. А бабуся домовилася з їхнім місцевим фермером Федором Григоровичем, що доводився якоюсь дальньою ріднею, щоб Валю потім взяли на роботу в бухгалтерію.
Працювала дівчина на совість, на роботі Валентину цінували.
А от Василь покинув, вже після народження Іванки. Дитину Валентина записала на себе. Та всіх трьох, бо з жодним батьком своєї малечі в неї не склалося.
Степан, з яким теж не були розписані, але прожили три роки, пішов від Валі до сусідки Людмили, а Валентина залишилася вже з двома дітьми: донькою Іванкою і синочком Богданчиком.
Третю дитину, ще одну дівчинку Віру, вона народила від одруженого чоловіка, від Миколи, який приїжджав у командировку на їх фірму і в них стався роман.
Ростила дітей сама, бабусиній хаті, в якій зробила ремонт після того, як старенької не стало.
І ось, через роки, вони, всі троє її чоловіків, заявили Валентині, що хочуть бути з нею.
А було так.
Першим почав все частіше заходити в гості, то в кабінет на роботі, а той додому Василь. А до цього ж і з донькою майже не спілкувався, перетиналися всього кілька разів! А все, мабуть, тому, що Василь так і не оженився, батьки його відійшли, зостався сам, як палець у свої 37 років, бо був єдиним сином.
– Валю, я ж тебе одну все життя кохав… Дурний був тоді, молодий, послухав на свою голову матір… А могли б же все життя щасливо прожити… Й Іванка, я ж бачив, на мене схоже… Тепер он яка вже гарна, студентка… Та я думаю, не пізно ще все виправити, Валю! Ми не старі зовсім, надолужимо! Адже й ти сама, і я… Скажи, що хоч подумаєш, ну скажи, Валю?.. – заявив їх у березні Василь, коли вона з роботи повернулася, а він її на лавці біля хвіртки чекав.
Валентина зміряла чоловіка поглядом.
– Подумаю, Васю, – і пішла до хати, де її Богданчик і Віра чекали.
Через місяць повернувся в село у батьківську хату жити Степан. Кілька років тому виїхали вони з Людмилою і їхнім сином у райцентр, купили там квартиру. А недавно – чутка селом: Стьопка з Людкою розлучаються.
Чого, ніхто не знав, але базікали, що Людмила коханця мала, а чоловік застукав.
Повернувся Степан в село – і до Валентини. Він з Богданом спілкувався. Але дуже зрідка, бо Люда проти була зазвичай, а тепер йому син враз став потрібен. І вона, Валя.
– Валентино, життя прожити – не поле перейти… Всіляке в ньому трапляється, сама знаєш. Та я вас ніколи не забував. Сам не знаю, чим мене тоді Люда приманила, мати мені казала тоді, що приворожила вона мене… Але тепер я вільний і навіть радий тому. Бо душа до тебе рветься! Та я думаю, не пізно ще все виправити, Валю! Ми не старі зовсім, надолужимо! Адже й ти сама, і я… Скажи, що хоч подумаєш, ну скажи, Валю?..
– Подумаю, йди додому, Стьопо, – відповіла й цьому Валентина.
А наприкінці травня Микола в село заявився. І зразу – до неї.
– Покинув я дружину Валю, так і зосталися ми з нею чужі однем одному, як і було завжди… Дочка наша спільна майже доросла, все зрозуміла… З тобою хочу бути! Ростити дітей, Богдана і нашу Вірочку, прокидатися і засинати з тобою… Я думаю, не пізно ще все виправити, Валю! Ми не старі зовсім, надолужимо! Адже й ти сама, і я… Скажи, що хоч подумаєш, ну скажи, Валю?..
– Ох, Миколо, подумаю-подумаю… – зітхнула Валентина й спровадила чоловіка за поріг.
А наступного після зустрічі з Віриним батьком тижня, коли і старша Ыванка приїхала до матері на вихідні, Валентина покликала їх до себе всіх трьох, в один день і на один і той самий час, накрила стіл.
– Проходьте, не соромтеся, всі ж ми дорослі люди, всі майже свої тим паче, – сказали Валентина, запрошуючи батьків своїх дітей до хати. – Якраз і діти всі ваші вдома, побачитеся нарешті. Дивіться, – звернулася вже до дітей, – це ваші батьки завітали до нас у гості: Василь, батько Іванки, Степан, Богданів тато, і Микола, Вірочкин татусь. Та ви сідайте, сідайте всі до столу, бо голубці ж остигають!
Коли всі розсіслися, Валентина знов взяла слово.
– Що ж, ви всі мене просили подумати, – дивилася карими величезними очима на чоловіків. – Та я не хочу бути з жодним з вас, бо всі ви, кожен свого часу, показали, якими ви є насправді, як потрібні вам і я, і діти. Та й, як мудро говорять в народі, двічі в одну річку не ввійдеш… А до того ж – я заміж у червні виходжу, – Валентина з усмішкою відзначила, що всі троє ледве не поперхнулися. – За чоловіка, якого давно кохаю, а він – мене. Але в нього довго тяжко хворіла дружина, і ми не могли собі нічого дозволити. Я б дуже хотіла, щоб вона жила, а я кохала його на відстані, але Небо розпорядилося інакше. Вже рік минув, як він лишився сам, і тепер ми можемо бути разом. І будемо! А ви, якщо не зникне бажання, спілкуйтеся зі своїми дітьми, я перепон чинити не буду, як не робила цього й раніше. Все ж і батьки потрібні дітям, шкода, що ви раніше про це не згадували…
***
Через місяць після того дивного обіду Валентина вийшла заміж за директора агрофірми Федора, який колись її зовсім молоденьку (йому самому 33 на той час було) взяв на роботу.
Живуть вони щасливо вже п’ять років.
Ось такі історії пише людям іноді Доля десь нагорі рукою когось Могутнього і Всезнаючого…
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
