На жаль, я не поверну час. Але я кажу собі, що моя історія принаймні відкриє очі іншій жінці і що вона не буде робити тих самих помилок, що і я.
Ми з Василем були однокласниками. Почали зустрічатися ще до випускного, потім разом вивчилися, працювали віддалено (за комп’ютером), заробляли гроші та подорожували. З рюкзаком на спині ми подорожували майже по всьому світу, останні два роки удвох. Потім нарешті зупинились, ми обоє знайшли хорошу роботу.
Василь не хотів довго залишатися на одному місці, він вже звик до такого ритму життя. Але я говорила з ним, і врешті-решт його переконала хороша керівна посада та висока зарплата. (Ми обоє працюємо програмістами в ІТ компаніях)
Василь все ще марив подорожами і новими враженнями, йому було сумно просто жити в Україні. Я організувала для нас різні розваги, в тому числі й стрибок з парашута.
Тож ми обміняли подорожі на різного виду розваги. Не можу сказати, що мені це не сподобалось, але з плином років ми обоє святкували свій 35-й день народження, і я відчувала, що наші “розваги” треба відкласти – що ми повинні мати дітей.
– Почекаємо ще? – говорив Василь
– Я не хочу більше чекати, – твердо сказала я.
– А що буде, якщо я зараз не завагітнію? За словами лікаря, це може зайняти кілька місяців!
Минуло більше року, і бажана дитина не з’явилася.
– Зрештою, народжуваність знижується після тридцяти років, – гінеколог сумно подивилася на мою карту.
– Ви знаєте, це дуже дивна для мене мода насолоджуватися і чекати з дитиною років до сорока, а потім сердитися на лікарів за те, що вони не досягли успіху. Для мене це дуже не розумно, – додала вона.
– Єдиним рішенням є ЕКО, – сказала вона. – Проконсультуйтеся зі своїм чоловіком. І я повинна сказати вам, що це велике втручання для організму.
Це справді було складно, я боялася, але сильно хотіла, але Василь не хотів цього робити, бо це “проти природи”. – Тоді ми постараємось усиновити дитинку, – несміливо запропонувала я. – У нас народиться своя дитина, навіщо усиновлення? – відповів Василь.
Зрештою, він погодився на ЕКО, але я побачила в його очах, що йому це не подобається.
Лікар мав рацію – це велике втручання в організм. Дороге лікування, ін’єкції, очікування…
Той, хто це пережив, знає, про що я говорю…
Ми зупинили свій вибір на можливості стати батьками близнюків. Ми з нетерпінням чекали цього дня, коли нам скажуть, що ми вагітні. Два “жіночі дні” дні не наставали, а на третій день земля рухнула з-під ніг. Я плакала цілий день.
– Сонечко, не плач, наступного разу все вийде, – втішав мене Василь.
“Наступний раз” ми все відкладали. Спочатку мені довелося почекати три місяці, потім я захворіла на грип. Коли я оговталася від цього, пішов з життя тато. Минуло пів року. Ми повторили все це. І знову нічого…
– Ми спершу добряче відпочинемо, – переконав мене Василь. Тож ми летіли на Балі, щоб забутись.
Повернувшись, мені довелося лікувати запалення зубів. І місяці минали один за одним… Ми пройшли ще один тур. Однак був лише один єдиний шанс і ніякого зайвого “Матеріалу”. Чуда не сталося і цього разу.
Василь розсердився на мене: “Ти не можеш думати про щось інше? Ти все ще дивишся на коляски, тобі це в голові сидить!”
Можливо, він мав рацію, але в цей час мені потрібна була його підтримка. Він принципово відкинув усиновлення. Василь навіть не хотів думати про “чужу дитину”, як він казав. Ми фактично весь час сперечалися, вважаючи за краще заробляти гроші і відмовляючись вирішувати питання дитини.
Василь почав звертати на мене все менше і менше уваги. А через пару років, він прийшов додому, зібрав речі і сказав, що йде від мене до співробітниці, вона в цей час носила під серцем дитину Василя…
Я залишилася одна однісінька, майже в сорок років…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – ave-maria
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
