Василько з гарним настроєм йшов підстрибуючи зі школи додому. – Ох матуся й щаслива буде, я з літератури п’ятірку несу. – Переступивши ворота він здивувався, адже не почув запаху, який завжди доносився з кухні. – Чуєш, малий! Тут такі справи, візьми найнеобхідніші речі, і підемо до мене, сказав дядько Іван. – А мама? Де моя мама?
Солодко і тепло спалося у мами під боком. Але то давно минуло. Тепер тільки стара та дірява куртка зігрівала Василя. Холодно було ночувати в підвалі, сиро, та діватися більше нікуди. Поклавши в рот черствий шматочок сірого хліба, він згорнувся калачиком, склав руки під голову і почав згадувати дні, в яких він був безтурботною, улюбленою дитиною.
– Васильку, ну хто знову весь трактор на дрібні деталі розібрав? Який ти цікавий хлопчисько у мене, – мама, погладила по голові і обняла.
Взагалі, Василько пам’ятав майже кожен день того часу, коли вони жили з мамою в своїй квартирі. Пам’ятав, як вони їздили до бабусі на електричці, як влітку часто ходили купатися на річку, восени збирали гриби. А мамину їжу? О, він ніколи не забуде цей запах смаженої курочки з картоплею, яку мама готувала на свята і запах можна було відчути навіть на вулиці.
Мама у Василька була краща за всіх, любила його сильно, ніколи не сварила, та він і не хуліганив особливо, не хотів маму засмучувати. Жили вони дружно, допомагали один одному. Одного разу, повертаючись з групи продовженого дня додому і уявляючи, як мама зрадіє його п’ятірці з математики, він побачив вдома замість мами свого дядька, маминого брата.
– Привіт, малий, – сказав дядько Іван і дихнув перегаром.
– Твою маму в лікарню відвезли, збирай речі, поїдемо поки до мене.
Якось раптом важко стало Васильку дихати і очі в мить наповнилися сльозами.
– Де мати у тебе гроші зберігає? – Дядько Іван вже у всю лазив в серванті в пошуках грошей. або ще чого-небудь.
– Годувати то тебе, ахламона я на що буду?
Василько зібрав сякі-такі свої речі, підручники та зошити, взяв шкарпетки, які приніс Святий Миколай. У дверях він кинув останній погляд на їх з мамою будинок, важко зітхнув і закрив за собою двері.
Це був останній раз, коли він там був. Мама з лікарні так і не повернулася. Він залишився жити на пташиних правах у дядька. Їх з мамою квартиру дядько Іван здав в оренду.
Не солодко Васильку доводилося без мами. Не було тепер в його житті маминої турботи і любові, нікому не потрібен він тепер був. Після школи до ночі тинявся по місту, а коли приходив туди, де він жив, ніхто на нього не звертав уваги, поїв він, чи здоровий, всім було начхати. Ну а потім він вирішив більше туди не повертатися, прибився до зграї безпритульних. Тут хоча б ніхто не говорив, що він нікому не потрібен, і повинен дякувати, що його не здали в дитячий будинок.
Часто ночами йому снилася мама, вони гуляли, трималися за руки і базікали. Мама говорила, як любить його, що пишається ним і вірить, що він виросте справжнім чоловіком.
Так і сталося, він виріс чоловіком з великої літери. Знайшов свою сім’ю поруч з прекрасною дівчиною. Виростив трьох дітей в любові і турботі. Адже він знав по собі, яке це бути одному. А мама до сих пір йому сниться, обіймає його і каже, що таким його і мріяла бачити.
Кожен день йому давалися випробування, які він проходив з трудом. Бувало, що здавалося все так погано, що легше з моста вниз, але любов і пам’ять про дні, коли мама була поруч, надавали йому сил і він йшов вперед.
Василь назавжди усвідомив, що не буває завжди все добре, буває погано, але це пройде і ти зробиш два кроки вперед. Потім можеш на крок повернутися назад, але знову потрібно буде докласти зусиль і йти вперед. Так він і тримається свого золотого правила. Два кроки вперед, один назад. Два вперед, один назад.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
