Після того, як не стало сина, я залишила в своєму домі невістку з дітьми. Я ж думала, вона, як і я, присвятить своє життя дітям, а Василина взяла, і привела мені в хату чоловіка!
Коли на світ з’явився Олежик моє життя змінилося кардинально. Я зрозуміла, що такий чоловік, як Максим мені не потрібен. Що я самодостатня жінка, в якої з’явилась дитинка і я несу за неї відповідальність, і нести на своїх плечах ще одну, дорослу дитину, я не збираюсь. Не минуло Олежику й рочку, як ми розлучилися.
Я жила зі своїми батьками, які в той час мене дуже виручили з дитиною, та й взагалі з підтримкою у всьому.
Я завжди була з бізнесменською жилкою, тому впевнено йшла до своєї мети. Коли Олежику було три роки в мене в районі було два своїх невеличких магазинчики, які приносили мені хороший дохід.
Словом, жили ми з синочком і не тужили. Заміж я так і не вийшла. Час минав. Одного дня Олег привів в мій будинок свою Василину (Батьків на той час вже не було). Дівчина вона дуже хороша. Ми з нею поладили одразу. Мила, скромна, роботяща. Вона й справді стала для мене, як дочка.
Після весілля вони не роздумуючи переїхали жити в наш будинок. Василина одразу ж завагітніла, а Олег працював у нашому сімейному бізнесі. Я навіть не роздумуючи приписала невістку в своєму домі. Я любила і люблю її всім серцем.
На світ з’явилась моя перша онучка, а через півтора року й друга. Ми щасливо жили однією сім’єю. Коли молодшій Оленці виповнилось три, і вона пішла в садок, я стала більше залишатись дома, а все керівництво передала в руки молодим. Вони гарно зі всім справлялися, бізнес пішов вгору, а я тим часом доглядала за онучками.
Все було чудово, але одного дня все змінилося… Так сталося, що раптово не стало мого єдиного синочка Олега. Те що ми з Василиною пережили, годі й описати. З цього моменту вже минуло більше п’яти років, а я досі плачу.
Василина хотіла повернутися до своїх батьків жити, але я цього не дозволила. Я втратила сина, і втрачати улюблену невістку та двох чудових онуків, не хотіла. Вони єдина радість у мене. Але в цьому моменті я не побачила одного мінуса.
Я чомусь судила по собі, і вважала, що Василина має присвятити своє життя дітям, бізнесу, але у Василини було інше бачення. Через два роки після того, як мого Олега не стало, Василина зустріла чоловіка і вирішила зв’язати з ним своє життя.
Ні, я за неї дуже рада. Микита чоловік справді хороший, і дітей він любить. А оскільки він з маленького села, десь далеко в Карпатах, то я одразу ж Василині й сказала, щоб він переїжджав жити до нас. В той час я думала, що сама не витримаю у такому великому домі, але ось тепер трохи жалію про таке своє рішення.
У Микити дві вищі освіти. Він справді розумний, я вирішила допустити його до свого бізнесу, але одразу ж після розписки він почав показувати з себе великого директора. Я все життя в цьому бізнесі, і знаю як буде краще, але молодь робила своє. Бізнес не занепадав, але і не йшов вгору.
Та я цим вже не переймалася, єдиною радістю для мне були онуки, яким я приділяла багато часу. Та з часом якось все стало мені не так. То він гаркне на мене, що я вмішуюсь в їхні справи, то на дівчаток голос підвищить. Коли я розповіла про це Василині, вона мені не повірила, а сказала, що я просто заздрю їй, бо вона має чоловіка, а я ні. Та я якби хотіла, в мене б таких о-го-го скільки було, але я в той час думала лише про сина…
Ось тепер я заручник в своєму ж домі. До моєї думки ніхто не прислухається. А що найгірше, з кожним днем моя злість на цього Микиту зростає. Він геть інший ніж мій Олежик.
Тепер навіть з кімнати не хочу входити, щоб лишній раз його на очі не бачити.
Як мені тепер жити? Хоча розумію, що сама зробила собі такі умови…
Автор – Наталя У
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – medmiasto
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
