Василинка сиділа за дитячим столиком і малювала. Вона ніби знала, що буде відбуватися найближчим часом, тому й не здивувалася, коли з-за плеча до неї заговорили. – Що ти таке малюєш, принцеско? – Хіба ти не бачиш? Тебе, себе і матусю. – На очі Дмитра насунулись сльози. Додому він летів, ніби на крилах. – Люба, у мене до тебе серйозна розмова!
Дмитро з Галиною одружилися зовсім недавно, хоча жили разом вже років десять. Штамп в паспорті раніше для них ніякого значення не мав. Жили разом, любили один одного, вважали один одного чоловіком і дружиною.
Але зараз, коли вони вже зневірилися привести на світ дитину природним шляхом і зібралися йти до спеціалістів, їм знадобився-таки цей горезвісний штамп. Для процедури він був необхідний.
Спроба за спробою виявлялися невдалими. І зовсім було незрозуміло, в кому ж з них проблема. Одне тільки знали вони напевно – в кого б не була, один одного вони не покинуть.
Дмитро працював кореспондентом на місцевому телебаченні, у нього навіть була своя передача, яка висвітлює найбільш життєві питання. Робота чоловікові подобалася – творча і завжди в центрі подій. Цього разу головний редактор телеканалу відправив їх до місцевого дитячого будинку, на святкування його ювілею – казенній установі виповнилося п’ятдесят.
Дмитро з оператором через затори мало не запізнились на початок концерту. Але, директриса і замдиректора, які бажають показати все в чинно-благородному світлі, а якщо точніше, то попіаритися, без них і не думали починати.
Нарешті, все почалося. Причепурені діти з натягнутими посмішками співали, танцювали і читали вірші. Потім було грандіозне чаювання.
Дмитро прекрасно розумів, що дітей просто-напросто змусили поводитися в їх присутності, як джентильменів і леді. Вся їх поведінка була зараз удаваною.
Не знаючи куди себе подіти, чоловік почав роздивлятися цукерку. А коли підняв голову, то прямо перед ним стояла дівчинка років чотирьох. Голосно відкашлявшись, дівчинка раптом випалила: “Дядьку, а тобі дочка не потрібна?”. А потім швидко забралася до нього на коліна і поцілувала в щоку.
“Василинко, не приставай до дядька”, – відтягнула дівчинку від Дмитра одна з працівниць дитбудинку.
Дмитро зняв інтерв’ю з головними особами установи і пішов геть. Всю дорогу до будинку він відчував дитячий поцілунок на щоці і щемливу жалість до дитини. А вночі Василина йому наснилася. Вони стояли втрьох – він, Галя і ця дівчинка Василинка. Трималися за руки і сміялися.
Взагалі чоловік себе сентиментальним не вважав, але дитина йому точно запала у душу. Дмитро під приводом уточнення деяких моментів в інтерв’ю приїхав в дитячий будинок знову. Сьогодні діти були схожі на дітей, адже про свій візит він нікого не попереджав. Наостанок він попросив показати йому вчорашню дівчинку.
Василина малювала, сидячи за маленьким столиком. “Що ти малюєш?” – запитав чоловік. Дівчинка нібито зовсім не здивувалася тому, що бачить його знову. “Тебе, маму і себе”, – наївно відповіла вона. Дмитру вже треба було йти, але ноги його чомусь не слухалися.
“Ти повернешся?” – нібито ненароком запитала дівчинка.
“Так”, – раптом упевнено сказав Дмитро.
Удома він все без приховування розповів дружині. У подробицях, невластивих чоловікам, описав дівчинку. Галя все зрозуміла.
А наступного дня вони вирушили до дитячого будинку разом. А Василина знову не здивувалася. Вона нібито чекала їх. Завжди чекала…
Через деякий час дівчинка по закону стала їхньою дочкою, а через пару років Галина привела на світ синочка, якого назвали Богданчиком. Батьки обожнюють обох дітей і вдячні долі за них. За свої скарби – Василинку і Богом даного за хороший вчинок – Богданчика!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
