fbpx

– Василинко, що з тобою?, – трясучи подругу за плече питала Оля. – Ти наче привида побачила. – Та це було ще гірше. Стільки років минуло. Я чомусь думала, що її вже немає на цьому світі, а тут така зустріч, від якої мурахи по шкірі. В душі переплелись і сором за рідну людину, і любов

– Василинко, що з тобою?, – трясучи подругу за плече питала Оля. – Ти наче привида побачила. – Та це було ще гірше. Стільки років минуло. Я чомусь думала, що її вже немає на цьому світі, а тут така зустріч, від якої мурахи по шкірі. В душі переплелись і сором за рідну людину, і любов.

***

Оля і Василина весело розмовляли на задньому сидінні автобуса. На вулиці була нестерпна спека, гаряче повітря з вікон переплітало волосся дівчат.

Обидві сміялися, хихикали над чимось особливо кумедним на одному з телефонів. У кожної з них було по навушника у вусі, дроти від них з’єднувалися і зливалися в одному, підключеному до стільникового.

Деякі пасажири в салоні раз у раз озиралися на гучну парочку. Але для них світу ніби й не існувало, настільки жвавою була їхня розмова.

Автобус зупинився на одній із зупинок. Важко ступаючи на щаблі, піднялася стара жінка. Обличчя її було брудним, ніс горбинкою, над губою велика родимка.

На голові був замотаний старий, рваний шарф, не дивлячись на літню спеку. Весь її одяг був брудним і порваним, ноги в стоптаних шльопках, одна нога була босою, на другій чоловіча шкарпетка з відкритою п’ятою.

За плечима жінки була сумка, відкриті замки, а там пусті пляшки. Автобус рушив, жінка невпевнено хитнулася з боку в бік, обдаючи нестерпним запахом поту.

Хтось обурився, дама з дитиною демонстративно встала і пересіла. Молода дівчина-кондуктор підійшла було до старої, але зупинилася в здивуванні. Оля і Василина застигли, спостерігаючи за тим, що відбувається.

– Який ужас! – пробурчала Оля. Василина нічого не відповіла. Оля продовжила – І як вони тільки таких пускають в громадський транспорт, – промовила дівчина, так що було її чути поверх ревучого мотора автобуса.

Василина продовжувала мовчки дивитися на жінку.

– Гони її! – пролунав голос водія на весь салон. Дівчина-кондуктор немов підскочила при цих словах, продовжила свій рух до старої.

Та заголосила на весь голос.

– Побійся Бога!

Кондукторка відсахнулася від жінки і сіла на перше ж порожнє сидіння.

– Прошу вас! Прошу вас, люди добрі! Допоможіть погорільцям. Я сама одна, тягну дівчинку, дочку мою, вона зараз у тітки. Ні даху над головою у нас, жебрати, соромно, але діватися нікуди. Мене на роботу не беруть. Та що там казати – робота, не в усі автобуси пускають.

Водій незадоволено плюнув у відкрите вікно і протер рожеве обличчя брудною хусткою. Кондукторка сиділа і очі у неї стали великі.

Тим часом, стара жінка невпевнено опустилася на коліна, перегороджуючи шлях людям, хто готується вийти на наступній зупинці. Біля себе вона поставила порожню ванночку від плавленого сиру. Куди стукаючи, сипалися копійки, від жалісливих пасажирів.

– Так вона навіть баночку спеціальну взяла, ти подивись – на двосторонньому скотчі прикріплена, навіть не їздить по підлозі, – сказала Оля Василині, – агов, так, що з тобою? Коли ми ще такий цирк побачимо?

Жінка підняла погляд від підлоги на ці слова і подивилася спочатку на Олю, а потім на Василину. Василина мимоволі поправила коротку спідницю, як ніби намагаючись її зробити від цього руху довше, обличчя її напружилося і зробилося зовсім іншим.

Зникла та розслабленість і веселощі, що були всього кілька хвилин тому. Чи то від світла яскравого сонця, що падає з вікна на обличчя дівчини, чи то від збентеження, вона вся буквально залилася фарбою і палала до кінчиків волосся. Жінка насупилася. Оля давай смикати за руку подругу.

Слухай, ти чого? Тобі погано? Давай вийдемо.

І вона потягла Василину за руку до виходу, та човгаючи сандалями по підлозі, посунула слідом, не відводячи погляду від жінки. Оля квапливо висипала копійки за проїзд кондукторці і виволокла подругу на вулицю. Двері автобуса закрилися, і він поїхав далі, залишаючи за собою слід чорного диму.

Василино, так що з тобою таке? Дихай, чого ти не дихаєш?

Вона посадила дівчину на лавку зупинки, при цьому зігнавши якихось хлопців. Василина слухняно сіла, подивилася на порожнечу, де тільки що був автобус, раптом вся розслабилася і обм’якла, чим ще сильніше злякала свою супутницю.

Ей, та що ти! Що таке?! Розкажи мені зараз же або ми більше не подруги! – спересердя вигукнула дівчина, а потім глянула на втрачений вид подруги і поспішила, – ой, та, напевно, у тебе сонячний удар. Все буде добре, почекай, я зараз мамі подзвоню, вона знає, що робити.

Оля машинально відвернулася і почала набирати номер. По щоках Василини тихенько лилися сльози. Вона схлипнула. Подруга повернулася на звук.

– Ти чого? Почекай, зараз все буде, мама завжди знає, що робити…

Василина схлипнула ще голосніше і залилася риданнями.

– Так, ти чого? Що ти як істеричка! Невже так складно сказати – в чому справа?

– Мама, – крізь ридання промовила Василина і продовжувала дивитися кудись перед собою.

– Ну, я і дзвоню моїй мамі, ти ж свою від мене вже котрий рік приховуєш, посоромилася б.

Василина посміхнулася і засміялася неприродним гучним сміхом.

-І я… не бачила… – через схлипи, задихаючись, промовила Василина, – сьогодні тільки… я думала… її на тому світі вже немає … не пам’ятаєш який номер автобуса був? Може ми встигнемо її наздогнати?

Василина піднялася на ноги і почала озиратися по сторонах, підійшла до дороги. Оля залишилася сидіти на лавочці, в телефоні у неї лунало нетерпляче “ало” мами, але вона не зводила очей, з подруги. Вона не стала більше питати нічого. Оля повільно підійшла до Василини і обняла дівчину, прошепотіла на вухо.

– Це був 124. Підемо, ми ще можемо встигнути.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page