Ольга з Віктором хату стару у великий будинок перебудували, доглянули батьків, рано постарілих від роботи тяжкої, виростили трьох синів-красенів: Івана, Володимира і Олександра.
Старший поїхав з села, став на військову стезю та й осів під Києвом, іноді лише до батьків на Чернігівщину з трьома дітьми і жінкою-городянкою наїжджав у літню пору.
Середній, Володя, привіз собі красуню сироту-Василину з хуторка в сусідньому районі. Дівчину виховала бабуся. Бідна й обдерта невістка, наче та липка, ні приданого, ні до приданого. Але ж красуня – очей не відвести! Русява, чорноброва, з синіми, як весняне вмите небо, очима. Ті очі нагадували дві великі волошки, може, і назвали дитину таким ім’ям саме через їхній колір.
Ольга з Віктором проти невістки нічого не мали, бачили, як дивиться на неї Володимир, кожну пилиночку здмухує.
– Відгодуємо-одягнемо-викохаємо! – Сказала тоді Ольга, а чоловік її підтримав.
Справили маленьке весілля, на яке зійшлося все село – що там села того: дві вулиці, 150 хат в обіймах лісів, Десни і землі, засадженої бульбою.
Відгуляли – та й по тому, почалося буденне родинне життя.
Жили Володимир з Василиною з батьками, міста вистачало. Виникали іноді якісь суперечки й непорозуміння – як без них? – але загалом жили дружно, мирилися.
Молодший Сашко технікум закінчив в районі, та й теж у батьківську оселю повернувся на землі працювати разом з батьком і Володею. Василинку Ольга секретарем в сільраду влаштувала. Зарплата копійчана, але ж держслужба і стаж, що теж не мало.
Народилися у Василини з Володимиром двійко діток, син і донечка гарненькі, статурою в тата, ніжність в личках і синьоокість – мамині.
Сашко ж не поспішав батькам другу невістку привести, хоч вже і 28, і тільки Ольга розуміла, чому: все помічали мудрі материнські очі, а що зробиш?.. Василину ж навпіл не поділиш…
Так би і жили собі, та не так сталося, як гадалося.
***
Серце. Молодий, а воно виявилося слабке, як в Ольгиного батька. Колись, коли синочок ще маленький був, говорили їй лікарі, але потім, як кажуть, наче «переріс», в армію, правда, його таки не взяли.
Проводжали всім селом Володимира в останню путь. Василина і Ольга поруч – чорні, очі запалі, у Василинки навіть синь з очей втекла, злякалася горя.
Але треба жити: у Василини – діти, у Ольги – чоловік, старший і молодший сини, невістка й онуки. Є для кого, для чого, хоч і не просто тепер…
***
Минуло два роки. І Ольга не витримала. Підійшла до невістки, коли вони тільки самі вдома були: діти в школі, чоловіки – в полі.
– Василино, ти нам вже рідна давно, дітей ваших з Володею ми любимо, це ж наші онуки, а як вони на сина мого схожі!.. – зітхнула Ольга, сльозу стримала. І продовжила: – Тебе він привіз з того хутора… І ось тобі моя умова: або їдеш з дітьми додому, або йдеш за Сашка, він же тебе кохає, тому і сам досі. Не можу я на молодшого сина більше дивитися, як він через тебе життя своє марнує. Йди за нього! І дітей йому щоб народила! А з нас – житло вам окреме буде, он пустує через дві хати будинок Клавдії Петрівни. ЇЇ вже рік немає, а з рідні – лиш племінники в місті. От і купимо у них її хату для вас з Сашком.
Василина здивовано дивилася синіми очима на свекруху, щось думала собі.
***
…Сім років Василина й Сашко вже разом, двоє спільних синів у них. Мудрим виявилося Ольгине рішення, щасливі Василина з Олександром, з усього видно. Доля, значить. А в селі по перешіптувалися, та й замовкли згодом, звикли. І не таке в життя буває!
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
