Василинці тоді виповнилося шість років. На день народження, як би я того не хотіла, запросила і свекруху. Вона спершу шукала різні відмовки, та врешті-решт погодилася і прийшла. Я думаю, що на моєму місці люба людина, яка себе поважає, вигнала б цю жінку з торжества. Я й так довго терпіла її витівки. Юра, правда, ображається, каже що мама на таке не заслуговує. Та я своєї думки не зміню.
***
Моя свекруха мене завжди недолюблювала: я старша за її сина на 10 років, та ще й “з причепом” – дочкою. Я ніколи всерйоз не розглядала відносини з чоловіками молодше мене, але з Віктором вийшло по-іншому.
У свої 25 він чітко знав чого хоче, домагався мене пів року, за цей час зблизився з моєю Василинкою, і вона навіть стала за ним нудьгувати. Весь час питала, коли прийде дядя Вітя в гості. Я і розтанула.
Вітя зробив пропозицію, і я звичайно ж погодилася. Але ось після весілля почалося суцільне нервування. І воно зовсім не було пов’язане з відносинами моєї дочки і Віті. Навпаки, вони-то один в одному душі не чули. “Бiда” прийшла з народженням нашого спільного з Віктором сина, і переїзду свекрухи до нашого міста.
Свекруха стала часто заходити в гості без потреби і запрошень. При цьому вона завжди щось приносила своєму онукові, а Василини для неї як би не існувало. Я терпіла, натякала, що можна було б не тільки Анатолію солодощі тягати, а й Василині, але свекруха начебто не чула.
Апогей трапився на день народження Василини. Свекрухy я покликала, та хоч і не хотіла, але погодилася прийти. Прийшла вона, з кислою міною сіла за стіл і почала зітхати, що не бажала Анатолію такого щастя. На моє німе запитання “якого ще щастя і до чого тут взагалі Толік, якщо день народження у Василини”, вона відповіла, що Толіку тепер все життя жити з підкидьком-сестрою, але вона, бабуся, його не забуде і тому принесла йому, дорогому онукові, подарунки. А Василина – обійдеться.
Дочка від слів бабусі, яку вона чомусь називала саме так, хоч ця жінка заслуговує іншого найменування, заплакала. “Бабусю” я виставила з її подарунками Толіку, чоловікові сказала, що знати її більше не хочу. Її право мене не любити, але дочка моя в чому винна? Віктор тепер ображається на мене, що вигнала його мати. А я вважаю, що все вірно зробила. Не розумію, невже мені треба було стерпіти слова його матері?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
