Весілля моєї мрії: казка чи фінансова пастка?
— Марусю, ти серйозно? Ти досі ображаєшся на гостей? — Василь різко відсунув тарілку з борщем, його очі блиснули невдоволенням.
— А ти не ображаєшся? — відповіла я. — Ми вклали в це весілля півтора мільйона гривень, Василю! Півтора! А що ми отримали? Жалюгідні триста тисяч у конвертах!
Мій голос тремтів, і я відчувала, як гаряча хвиля злості підступає до горла. Ми сиділи на кухні нашої маленької квартири в Черкасах, де ще пахло свіжопофарбованими стінами.
За вікном гуділи машини, а я дивилася на Василя і не могла зрозуміти, як він може бути таким спокійним. Весілля, яке мало стати найщасливішим днем нашого життя, обернулося фінансовими кайданками. І найгірше — я не могла позбутися думки, що гості, яких ми так щедро приймали, просто нас використали.
Місяць тому я була на сьомому небі. Я вийшла заміж за Василя — мого найкращого друга, мою опору, людину, з якою я мріяла провести все життя. Наше весілля було саме таким, як я уявляла в найсміливіших мріях: розкішне, продумане до дрібниць, сповнене тепла і любові.
Ми святкували в мальовничому ресторані на околиці, з видом на Південний Буг. Зала була прикрашена живими квітами, столами гуляли делікатеси, а жива музика змушувала танцювати навіть найсором’язливіших гостей. Фотографи й оператори ганялися за кожною посмішкою, кожним обіймом. Гості не втомлювалися повторювати, що це було найкраще весілля, на якому вони бували.
Але за цією казкою ховалася інша правда. Ми з Василем вклали в це свято всі свої заощадження — і навіть більше. Ми взяли кредит, бо вірили, що традиція “конвертів” допоможе нам повернути витрачене. Та коли ми відкрили коробку з подарунками, мої мрії розсипалися, як картковий будиночок.
Два роки. Два довгих роки я планувала це весілля. Кожен вечір після роботи я гортала сайти, шукала ідеї, телефонувала постачальникам і порівнювала ціни. Я хотіла, щоб усе було ідеально — від кольору серветок до смаку весільного торта. Ми з Василем мріяли про свято, яке запам’ятається не лише нам, а й усім, хто розділить цей день із нами.
Коли ми знайшли ресторан у Вінниці, я одразу зрозуміла: це воно. Зала з панорамними вікнами, дерев’яна тераса, звідки відкривався краєвид на річку, і сад, де можна зробити неймовірні фото. Ми забронювали дату за рік, і тоді почався вир підготовки.
Моя сукня була з київського салону, створена на замовлення. Василь обрав костюм від українського дизайнера, який шив для зірок. Ми замовили кейтеринг із трьома видами меню: м’ясним, рибним і вегетаріанським, щоб догодити всім. Був навіть окремий стіл із традиційними українськими стравами — вареники, голубці, домашні ковбаси. Живий гурт із Одеси грав усе — від сучасних хітів до народних пісень. Ми найняли декораторів, які перетворили залу на справжній сад із білих троянд і гірлянд.
Кожна деталь коштувала грошей. Великих грошей. Загалом ми витратили 1,5 мільйона гривень. Частину взяли з наших заощаджень, частину — з кредиту. Василь запевняв, що це окупиться. “Марусю, — казав він, — у нас буде сто п’ятдесят гостей. Навіть якщо кожен дасть по десять тисяч, ми вийдемо в плюс!” Я вірила йому. Ми жартували, складаючи списки гостей, і навіть уявляли, як поїдемо у медовий місяць на Закарпаття чи до Одеси з “зайвих” грошей.
Я була впевнена, що наші гості — рідні, друзі, колеги — оцінять наші зусилля. Ми ж не просто влаштували вечірку. Ми подарували їм незабутнє свято: смачну їжу, музику, танці, фотозони, навіть подарунки на згадку — маленькі баночки з медом від місцевої бджільницької ферми. Я думала, що люди, які нас люблять, не поскупляться.
Наступного дня після весілля ми з Василем сіли за стіл у номері готелю. Перед нами стояла дерев’яна скринька, прикрашена різьбленням, куди гості кидали конверти. Я пам’ятаю, як серце калатало від передчуття. Василь усміхався, жартуючи: “Готуйся, Марусю, зараз ми станемо мільйонерами!”
Перший конверт. П’ять тисяч гривень і листівка з побажаннями. “Ну, це, мабуть, від когось із молодих друзів,” — сказала я, намагаючись не хвилюватися. Другий конверт — три тисячі. Третій — десять, але без листівки. Ми відкривали конверт за конвертом, і з кожним моїм сподівання загасали. Загалом — триста двадцять тисяч гривень. Це було менше чверті від того, що ми витратили.
Я сиділа, втупившись у купу порожніх конвертів, і не могла повірити. “Як? — крутилося в голові. — Як вони могли?” Ми ж не просто запросили їх на вечерю. Ми влаштували свято, на яке витратили всі свої ресурси. Ми платили за їхні ночівлі в готелі, за трансфер із Черкас до Вінниці, за розваги. А вони… Вони залишили нам триста тисяч?
Василь намагався мене заспокоїти. “Марусю, це не головне. Головне — ми одружені. Ми щасливі.” Але я не відчувала щастя. Я відчувала, ніби нас обдурили. Ніби ми влаштували бенкет для всіх, а вони просто поїли, потанцювали і пішли, залишивши нас із боргами.
Через тиждень я розповіла про свої почуття свекрусі, Марії Петрівні. Я сподівалася, що вона мене зрозуміє. Але вона лише похитала головою і сказала: “Марусю, весілля — це не бізнес. Ти не можеш вимагати від людей, щоб вони платили за твої мрії.” Її слова мене вразили. Я не вимагала! Я просто сподівалася на взаємність. Хіба це так багато — чекати, що люди оцінять твої зусилля?
Я почала згадувати, хто що подарував. Двоюрідна сестра Олена, яка весь вечір хвалила декорації, дала три тисячі. Мій колега Тарас, який пив вино і танцював до ранку, — п’ять. Навіть тітка Надія, яка розповідала всім, що “ніколи не бачила такого весілля”, поклала в конверт лише тисячу гривень. Я відчувала, як у мені наростає образа.
Василь намагався мене відволікти. Він пропонував поїхати на вихідні в Карпати, щоб “переключитися”. Але я не могла. Кожен раз, коли я дивилася на наші весільні фото, я бачила не щасливі моменти, а цифри. Квіти — сто тисяч. Сукня — вісімдесят. Торт — п’ятнадцять. І так далі. Я почала порівнювати наше весілля з іншими. Моя подруга Соломія розповідала, що їхнє весілля в Івано-Франківську окупилося, і вони ще поїхали в Єгипет. Чому в нас так не вийшло?
Минуло вже два місяці, а я досі не можу відпустити цю образу. Ми з Василем щомісяця віддаємо частину зарплати на погашення кредиту. Я працюю в школі, він — інженером на заводі. Наші зарплати не дозволяють нам жити так, як ми мріяли після весілля. Ми не можемо дозволити собі відпустку, нові меблі чи навіть вечерю в ресторані. І щоразу, коли я думаю про це, я згадую ті конверти.
Моя мама називає мене матеріалісткою. “Марусю, — каже вона, — ти маєш радіти, що люди прийшли, що вони були з вами в цей день.” Але чому я маю радіти? Я не просила їх приходити, щоб просто поїсти і піти. Я хотіла, щоб вони розділили з нами нашу мрію, щоб оцінили, скільки ми вклали в цей день.
Іноді я думаю, що ми з Василем самі винні. Може, не варто було влаштовувати таке дороге весілля? Може, треба було запросити менше гостей чи вибрати скромніший ресторан? Але потім я згадую, як сяяли очі Василя, коли він побачив мене в сукні. Як гості аплодували, коли ми танцювали наш перший танець. І я розумію, що не могла б зробити інакше. Це було наше свято. Наша мрія.
Але чому ця мрія залишила такий гіркий післясмак? Чому я дивлюся на весільні фото і бачу не любов, а борги? І найголовніше — як мені позбутися цього відчуття, що нас використали? Я знаю, що люблю Василя, і він любить мене. Але чи нормально, що я не можу пробачити нашим гостям їхню “скупість”? І чи справді я така матеріалістка, як каже мама, чи просто хочу справедливості?
А що б ви зробили на моєму місці?
