— Василю, не будь дріб’язковим, гроші — це просто папір, — Ілона легковажно підкинула в руці нову золоту підвіску. — Для тебе це папір, а для мене — триста годин без сну та надія на власні стіни, — мій голос тремтів від прихованої напруги. Вона усміхнулася так, ніби мої слова були лише докучливим шумом, і в ту мить я відчув, що наша сім’я тримається на дуже тонкій нитці.
Я завжди вважав, що ми з Ілоною — ідеальна команда. Знаєте, як у тих старих фільмах, де герої розуміють один одного без зайвих слів, просто за поглядом. Я працював на двох роботах, часто затримувався допізна, аби ми могли нарешті переїхати з орендованої квартири у власну оселю. Це була моя мрія, наша спільна мета, як мені тоді здавалося. Кожна відкладена гривня наближала нас до того дня, коли я зможу переступити поріг власного дому, тримаючи в руках ключі.
Проте останнім часом я почав помічати дивні речі. Наші заощадження на спільному рахунку не просто перестали зростати — вони почали танути, немов березневий сніг під теплим сонцем. Ілона ж, навпаки, виглядала дедалі краще. Кожного вечора вона зустрічала мене в новому вбранні, від якого пахло дорогими магазинами та новизною.
Того вечора я повернувся додому раніше, ніж зазвичай. У коридорі стояв тонкий аромат парфумів, а біля дзеркала красувалися кілька пакунків з логотипами відомих брендів. Серце стислося від недоброго передчуття. Я пройшов до вітальні, де Ілона розглядала нову сумочку, обережно погладжуючи шкіру пальцями.
— Ілоно, ми ж домовлялися, що цього місяця відкладемо максимальну суму на перший внесок, — почав я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все тремтіло.
Вона підняла на мене очі, і в них не було ні краплі каяття. Лише легке роздратування, ніби я відволік її від чогось неймовірно важливого.
— Василю, не починай знову. Це була акція, я просто не могла пройти повз. Ти ж хочеш, щоб твоя дружина виглядала гідно?
— Я хочу, щоб у нас був дах над головою, який належить нам, а не орендодавцю, — відповів я, сідаючи на край дивана. — Ти розумієш, що ця сумка коштує як третина моєї місячної зарплати?
— Ти завжди все вимірюєш грошима, — вона кинула сумочку на крісло і схрестила руки. — А як же мої емоції? Мені потрібно відчувати себе жінкою, а не просто машиною для економії.
— Емоції не збудують стін, Ілоно. Ми говорили про це сотні разів.
Я пам’ятаю, як ми починали. Тоді у нас не було нічого, крім старих меблів у найманій кімнаті та великих сподівань. Ми разом планували бюджет, раділи кожній зекономленій копійці. Але щось змінилося. Можливо, вона втомилася чекати, а можливо, жага до красивих речей виявилася сильнішою за здоровий глузд.
Наступного дня я вирішив перевірити баланс картки. Те, що я побачив, змусило мене зупинитися посеред вулиці. Сума, яку ми збирали майже пів року, просто зникла. Залишилися лічені копійки. Я відчував, як у вухах починає шуміти, а повітря стає важким, наче перед грозою.
Коли я прийшов додому, Ілона розмовляла по телефону зі своєю подругою Світланою. Вони обговорювали майбутню поїздку на відпочинок, про яку я навіть не чув.
— Так, Світланко, я вже пригледіла неймовірну сукню для вечірки. Василь? Ой, та він як завжди, бурчить про свою іпотеку.
Я дочекався, поки вона покладе слухавку.
— Де гроші з накопичувального рахунку, Ілоно? — мій голос звучав чужо, навіть для мене самого.
Вона здригнулася, але швидко опанувала себе.
— Я позичила їх мамі. Їй терміново знадобилися на ремонт.
— Твоїй мамі? Минулого тижня вона казала, що вони з батьком збираються купувати нову машину. Який ремонт?
Ілона відвела погляд, почавши нервово поправляти браслет на зап’ясті.
— Ну, можливо, я трохи витратила на себе. Був такий чудовий розпродаж… Ти ж знаєш, як важко втриматися.
— Ти витратила всі наші заощадження на одяг і дрібнички? — я не міг повірити своїм вухам. — Ти хоч розумієш, що ми тепер знову на самому початку?
— Ти перебільшуєш, — вона спробувала підійти і обійняти мене, але я відсторонився. — Заробиш ще. Ти ж у мене такий розумний і працьовитий.
В ту мить я побачив перед собою не ту жінку, в яку закохався. Переді мною стояла егоїстична особа, для якої мій щоденний виснажливий труд був лише засобом для задоволення миттєвих забаганок. Я бачив її дорогі туфлі, її ідеальний манікюр, і за цим усім — порожнечу в нашому майбутньому.
Дні минали в гнітючій тиші. Я став брати ще більше додаткових годин, але тепер я не клав гроші на спільний рахунок. Я завів власну картку, про яку вона не знала. Це було важко, я почувався зрадником, але іншого виходу не бачив.
Одного вечора до нас зайшов мій брат Олексій. Він завжди був прямолінійним і не боявся казати правду в очі.
— Слухай, Василю, — сказав він, коли ми вийшли на балкон. — Я бачу, що у вас коїться. Ілона постійно хизується новими покупками в соцмережах, а ти виглядаєш так, ніби не спав тиждень. Це ненормально.
— Я намагаюся врятувати нашу мрію, Льоша.
— Ти рятуєш не мрію, а її комфорт за рахунок свого життя. Ти впевнений, що вона хоче того самого дому, що й ти?
Його слова зачепили за живе. Дійсно, чи обговорювали ми планування кімнат останнім часом? Ні. Чи вибирали ми разом колір стін? Теж ні. Вона говорила лише про нові колекції та престижні заклади, де варто з’явитися.
Конфлікт загострився, коли я відмовився давати їй гроші на черговий “надважливий” захід.
— Мені соромно перед подругами! — кричала вона, кидаючи подушку на підлогу. — Вони всі їдуть, а я маю сидіти вдома, бо мій чоловік став скупим!
— Я не скупий, Ілоно. Я просто не хочу годувати твою марнославність за рахунок нашої старості.
— Яка старість? Мені тридцять! Я хочу жити зараз!
— Тоді живи за свій рахунок. Чому ти не підеш на роботу?
Це питання стало фатальним. Вона подивилася на мене так, ніби я запропонував їй щось неможливе.
— Я створена для того, щоб прикрашати цей світ, а не працювати в офісі з дев’ятої до шостої.
Я засміявся. Це був гіркий, хрипкий сміх людини, яка нарешті зняла рожеві окуляри. Світ навколо раптом став чітким, але дуже холодним.
Я почав аналізувати кожен її крок. Кожен чек, який я випадково знаходив у кишенях її пальта, був як маленька голка, що впивалася в мою віру в наше майбутнє. Там були суми, які могли б покрити оренду за два місяці, витрачені на косметичні процедури та брендову білизну.
Одного разу я повернувся з відрядження і побачив у вітальні нове крісло. Воно було неймовірно красивим, оксамитовим, насиченого смарагдового кольору. Але воно зовсім не вписувалося в наш інтер’єр.
— Що це? — запитав я, не знімаючи куртки.
— Це подарунок собі за те, що я терплю твій кепський настрій, — кинула вона з кухні.
— За які гроші, Ілоно? Я заблокував ту картку.
Вона вийшла, тримаючи в руці склянку води.
— Я взяла кредит. На твоє ім’я. У мене ж є доступ до твого кабінету, пам’ятаєш?
У той момент у мені щось обірвалося. Це не була злість, це було повне спустошення. Я зрозумів, що людина, якій я довіряв найбільше, зрадила не просто наші фінанси, а мою віру в партнерство.
Я почав збирати речі. Повільно, акуратно складаючи свої сорочки у валізу. Вона стояла в дверях і спостерігала за мною з іронічною посмішкою.
— Ти нікуди не підеш. Ти занадто сильно мене любиш.
— Любов — це не дозвіл на руйнування мого життя, — відповів я, не піднімаючи очей.
— І де ти будеш жити? У Льоші на дивані? Ти ж звик до мого затишку.
— Твій затишок занадто дорого мені обходиться. Я краще буду спати на підлозі, але знатиму, що завтра мене не чекає черговий борг.
Я вийшов з квартири, не озираючись. Позаду залишилися роки надій, запахи її парфумів та смарагдове крісло, яке тепер здавалося мені символом моєї поразки.
Зараз я живу в невеликій кімнаті. Тут небагато речей, але тут тихо. Я знову відкладаю гроші, і тепер рахунок росте швидше, ніж раніше. Але вечорами, коли сонце сідає за горизонт, я часто думаю про те, де закінчується турбота про себе і починається егоїзм, що знищує все навколо.
Чи можливо було її змінити? Чи винен я в тому, що занадто багато дозволяв на початку, намагаючись бути “справжнім чоловіком”, який вирішує всі проблеми?
Я часто згадую наші розмови про майбутній дім. Тепер я розумію, що ми малювали різні картинки. Я бачив фортецю і спокій, а вона — декорації для своїх фотографій. Це була соціальна суперечка характерів, де один будує, а інший лише споживає.
Ілона телефонувала кілька разів. Скаржилася на колекторів, на те, що їй немає за що купити нову туш. Я слухав її голос і не відчував нічого, крім легкої втоми. Жодних образ, жодного бажання повернутися.
Іноді я бачу її в місті. Вона все так само гарно вбрана, хоча в очах з’явилася якась тривога. Вона продовжує свою гру, шукаючи того, хто захоче стати новим спонсором її яскравого життя. А я продовжую йти до своєї мети, тепер уже сам.
Старі речі, які я забрав з нашої квартири, ще зберігають запах нашого минулого. Потріпаний фотоальбом, де ми ще щасливі, де в нас немає боргів, а є тільки мрії. Я часто гортаю його, намагаючись зрозуміти, в який саме момент все пішло не так. Коли бажання мати дорогі речі стало важливішим за людину поруч?
Можливо, це хвороба нашого часу — здаватися щасливішими, ніж ми є насправді, купуючи речі, які нам не потрібні, за гроші, яких у нас немає.
Я дивлюся на свої руки, мозолисті від роботи, і розумію, що вони збудують мій дім. Нехай пізніше, ніж планувалося, нехай без оксамитових крісел, але це буде мій справжній світ. Світ, де чесність коштує дорожче за будь-який бренд.
Як ви вважаєте, чи можна пробачити таку легковажність у стосунках, якщо вона руйнує спільне майбутнє? Чи варто було мені дати їй ще один шанс, сподіваючись на зміни?
