– Мама надає мені просто колосальну допомогу з дитиною! – розповідає тридцятирічна Маргарита. – Навіть не знаю, як би ми без неї! Син у нас першокласник, а няню ми не тягнемо – у нас кредит… Мамі, звичайно, важко, вона вередує. Але як без неї обійтися – я не уявляю…
…Допомагати дочці з онуком-першокласником пенсіонерка Ольга Петрівна зголосилася сама, ще минулого літа, коли Маргарита з чоловіком тільки зважилися на кредит.
Цей навчальний рік так і прожили: кожен день Ольга Петрівна приїжджала, забирала внука зі школи, годину «вигулювала» на свіжому повітрі, потім годувала обідом і робила з онуком уроки. Стежила, щоб хлопчик все виконав, намалював, прикрасив і заповнив, зібрав рубзак на завтра, поклав туди попередньо випрану фізкультурну форму або кольоровий папір на працю.
Втім, однією кольоровим папером справа не обмежувалася – учитель у внука попалася творча, і до уроку праці вічно вимагала принести цілий арсенал досить-таки дивних речей для виробів: то жовті паперові серветки, то сині товсті нитки, то велика чорна квасоля, то зубочистки, то червоні клаптики. Не завжди в господарстві ці інгредієнти перебували навскидку, і бабусі доводилося розшукувати їх в найближчих магазинах – то в господарському, то в рукодільні, то в продуктовому, а не те так навіть і в будівельному…
– Ось як це все зібрати, якщо працюєш? – розводить руками Маргарита. – Якщо дитина о дев’ятій вечора раптом згадає, що на завтра потрібно синя оксамитовий папір, ватяні палички і синтепон?
…Нагодувавши онука вечерею, годині о сьомій вечора бабуся їхала додому, щоб на наступний день до дванадцятої дня знову їхати в школу.
– Важко! – скаржиться бабуся. – Але робити нічого. Пропаде ж без мене хлопець… Буде їсти всяку гидоту, сидіти вдома під замком у компа цілодобово, ні на які секції ніхто його не поведе. А уроки? Хто б з ним сидів, ех! Батькам ніколи зовсім їм займатися! Дай Бог мені здоров’я тільки, не для себе – онука на ноги поставити. Без мене не впораються, ні… А я не молода вже, під сімдесят. Ледве тягну. Але треба!
Зціпивши зуби, прожили в такому режимі навчальний рік. На літо бабуся забрала внука до себе в село, привозить батькам на вихідні. Але попереду – другий клас.
Раніше Маргарита чомусь думала, що в другому класі її хлопчик буде вже огого. Але чим ближче 1 вересня, тим більше вона розуміє, що нічого з минулого року особливо не змінилося. Кидати таку дитину з ключем на шиї на цілий день просто шкода.
– Доведеться знову просити маму їздити до нас! – зітхає Маргарита.
Об’єктивно бабусі, звичайно, непросто. І чим далі, тим більше вона починає докоряти своїй допомогою Маргариту.
Почалося все з безневинного «Ех, молодь, що б ви без мене робили!», А тепер вже звучить як: «І ти, і твій чоловік – ніхто! Я вам дитини виростила! Пропали б без мене вже!»… Відносини псуються з кожним днем. Проте відмовитися від допомоги мами Маргарита не наважується.
Але і терпіти витівки і обідкі мами Маргариті теж уже важко.
– Слухай, а й маму твою можна зрозуміти! – каже Маргариті найкраща подруга. – промучитись ось так, кожен день, як на роботу. Молоді стогнуть, а бабуся ваша вже не дівчинка! Навіщо ти так її напружуєш? Нехай вона вже відпочиває, живе собі на втіху… Ну що, не впораєтеся, чи що? Не сміши мене! Куди подінетесь! Он скільки народу без бабусь живуть, ніхто ще не пропав! І ви виживете!
– А дитина? – сплескує руками Маргарита. – Без допомоги він поки не зможе…
– Ця допомога вийде тобі боком! Уже виходить! – в черговий раз вмовляє засмучену після сварки з матір’ю Маргариту подруга. – Ти краще себе пожалій. Відмовся, поки не пізно! Дякую, мовляв, мама, ти дуже допомогла, перший час в школі онука просто врятувала, далі ми самі….
– Ну а як… – розводить руками Маргарита. – На няню грошей зараз немає зовсім, звільнятися мені – теж не варіант. Кредит у нас. А дитину зі школи забрати треба? Нагодувати, погуляти з ним? Уроки зробити? Я ж не буду о дев’ятій вечора з ним сідати за уроки? Ну ось! І один він уроки робити не буде, буде сидіти цілодобово в компі, це ж хіба справа… Як без мами…
– Все це надумано! – махає рукою подруга. – Ти пригадай наше дитинство! Ніхто з нами не сидів з першого класу вже точно, і за руку не водив. Ну да, стрес був перші пару тижнів, а потім нікому і в голову не приходило – зустрічати, проводжати, на секції водити. Нічого, вижили… Самі і зі школи приходили, і двері відкривали, і обід собі гріли, а вже з уроками – це взагалі смішно… Що там за уроки такі в початковій школі?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
