Вчора до нас підійшла жінка. Вона плакала так сильно, що я навіть злякалася. Розповідала крізь сльози, що виїжджала з Харкова потягом, а потяг в цей момент обстрілювали окупанти. Потяг із цивільними. Із купою дітей.
Інша цікавилася, чи варто їй лишитися на ніч на вокзалі, аби спробувати зранку все ж сісти на будь-який транспорт до кордону. На руках у неї був тримісячний син.
Потім підійшов батько і запитав, чи є якісь ліки, бо дитина не може заспокоїтися всі дві доби, які вони в дорозі. Я запитала, скільки років дитині. Виявилося, що 22 дні.
На мене лишили хлопчика, якому десять. Я спитала, що найважливіше він взяв із собою. Хлопчик відповів, що морську свинку. Їй 2.5 роки і її звати Вася.
Чоловік з Казахстану розповів, що довго працював і нарешті зміг відкрити у Харкові власну крамничку із солодощами. “Але тепер, напевне, від неї нічого не лишилося, так? Як думаєте, у Польщі мене візьмуть на роботу? Я просто хочу працювати, і все”.
Я веду цей щоденник. Щоденник злочинів проти всіх світлих і хороших людей. Щоденник їхньої і моєї надії.
Автор – Богдана Романцова, літературознавиця, редактор видавничих проектів в Видавництво “Темпора”, волонтерка “Червоного хреста” (https://www.facebook.com/bogdana.romantsova)
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.