Вчора ми мали з Глібом річницю нашого весілля. Захотілося влаштувати і собі, і рідним маленьке свято вдома, запросили найближчих. Все було добре, сиділи за столом, тости, сміх і тут мама чоловіка видала оце казна що зі своїм подарунком! Це ж треба було таке вигадати, і на голову не натягнеш!
Ми з чоловіком після весілля стали жити у його матері. Спочатку думали винаймати квартиру, але фінансово це було б дуже непросто: я працюю касиркою у відділенні банку, а Гліб отримує невелику зарплату, працюючи на СТО.
Але ми все рівно вирішили гідно відсвяткувати нашу третю річницю, хоч і без зайвого шику. Були гості, торт, шампанське. Але, щоправда, ми просто добре підготувалися, тож нам вдалося заощадити і влаштувати свято бюджетненько і смаком.
А у моєї свекрухи двокімнатна квартира. А ще раніше в ній було три кімнати, просто колись їхня родина вирішила позбавитися однієї стінки і таким чином розширити житловий простір. Тож ми оселилися удвох з Глібом у велику кімнату, а Тамара Артемівна зайняла іншу.
І все у нас в цьому плані добре, у квартирі гарні товсті стіни, тому ми одне одного не чуємо і один одному ніяк не заважаємо. І взагалі, свекруха – чудова жінка, але зі своїми «особливостями».
Розумієте, вона начебто не зовсім стара, ні. Але її звички видають у ній людину саме радянського покоління. Якщо я думала, що вмію економити, то моя свекруха у цьому справжній професіонал. І нерідко навіть із перегинами. Наведу лише кілька прикладів.
Вона виписала собі в блокнот магазини, які у різні дні продають товари з уцінкою. Звісно, все через термін зберігання продукції: те, що скоро і так потрібно викидати, продається на якийсь відсоток дешевше від первісної ціни.
Ось ці «скарби» мама Гліба скуповує з великим задоволенням. Сир, банани, випічку. І, найголовніше, її просто неможливо зупинити. Ми з чоловіком нерідко даємо їй гроші на похід у магазин, але просимо щось більш-менш конкретне.
А в результаті доводиться їсти 2 кілограми тих самих чорних бананів, які всередині вже більше схожі на желе, ніж на повноцінний фрукт. Часто їх доводиться просто викидати. Ну не можемо ми поглинати всю цю гастрономічну пакость, та ще й у таких кількостях.
Крім того, свекруха не нехтує і простроченням. «Минуло лише три дні. Ніхто не помітить і нічого від того». Але дату там поставлено не просто так! Звичайно, ти можеш з’їсти, наприклад, печиво і навіть не зрозуміти, що воно вже давно застоялося. Але все одно це велика шкода для здоров’я.
І ще. Є у мами Гліба звичка ходити з цими магазинними пакетами. Сумка-шоппер їй не до вподоби. Інша річ – напхати по кишенях з десяток м’ятих, шелестящих кульків і обійти з ними півміста в пошуках дешевих продуктів. А що, на транспорті вона теж економить, пенсіонерка. Але навіщо ці пакети і де вона їх набрала, за умови, що вона їх принципово не купує, – це для мене залишається загадкою.
А в іншому у нас одне до одного жодних претензій немає. Я готую після робочого дня, а свекруха мені допомагає. Так само і я беру участь у прибиранні, навіть її кімнаті, коли це треба. Але ось ця її якась скупість, чи що, просто іноді зашкалює. Напевно, це пов’язано з віком та небажанням витрачати гроші.
Я думала, що хоча б через 7 місяців ми вже з’їдемо з квартири свекрухи. Але реальність, як завжди, виявилася не такою, якою я її собі уявляла. Наче і не купуєш собі нічого зайвого, намагаєшся економити і взагалі формувати сімейний бюджет, але насправді нічого не вдається з цими цінами відкласти суттєво.
Свекруха нас не виганяє, навпаки, вона задоволена, що син поруч із нею. Каже, а раніше так усі жили — і нічого. Але мені самій від цього всього стає не по собі. Багато наших друзів або винаймають окрему квартиру, або живуть у своїх. А ми з Глібом третій рік з його мамою.
Відсвяткувати третю річницю весілля вирішили спочатку в одній кафешці по сусідству, але потім подумали та перенесли святкування додому, до нашої кімнати. Чого гроші витрачати, та й прийти мало всього кілька гостей, а в однієї пари взагалі була дитина.
Того дня ми гарно одяглися, накрили гарний стіл. Частину страв я готувала зі свекрухою, а частину ми замовили. Знову ж таки економно. Адже головне зібратися, відзначити і спробувати зробити так, щоб наступний рік був кращим для нашої маленької родини.
Через те, що святкували ми скромно, я акуратно попросила гостей перед нашим вечором не дарувати жодних подарунків, найкраще – це тепле побажання від щирого серця і конвертик з грошима. А решту ми вирішимо самі.
Так воно й вийшло. Гості вітали, говорили приємні тости, все було чудово. Як думаєте, що подарувала нам із чоловіком його мама? Гроші, щось по господарству, може взагалі нічого? Ні! Вона подарувала нам великий пильний вазон. Величезне, старе “грошове дерево”.
Але суть навіть не в цьому. Я зрозуміла, де вона його взяла. У своєї подруги, яка живе у квартирі в іншому під’їзді будинку. Але це ще не все. Раніше цей вазон стояв у них у під’їзді. Я там була, коли у перші дні переїзду переплутала під’їзди. І ще тоді я помітила цю «видатну» рослину.
Але нахіба, от скажіть? Можна було б просто сказати гарне привітання, і на цьому все. Навіщо нам великий горщик, що трохи тріснув, і ось це величезне непорозуміння в ньому? Це вже вона втнула! Хоча б не квіти штучні, і на тому дякую.
Я тоді посміхнулася та прийняла подарунок. Але тепер просто не можу на нього дивитись. Так і стоїть у кутку, за шторою. Гліб лише сміється і переводить все на жарт.
А мені не смішно. Як думаєте: це у неї через вік виникло таке рішення чи, може, нам до якого фахівця з нею сходити? Я вже не знаю, а на наступну річницю весілля що це буде? Пакет з пакетами чи ящик макаронів 1998 року? Поживемо – побачимо. але мені вже лячно це уявити. Як боротися з цією звичкою свекрухи???
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено
