fbpx

Вчора ми твій будинок на продаж виставили. Тож давай, пакуй все необхідне, і їдь підкоряти столицю. Не гоже тобі в селі байдикувати. Ти вже дівчинка не маленька, – сказала мені тітка Стефа, а бабуся лише підтакувала. – Пора тобі правду знати. Там твій рідний батько, кажуть, людина впливова. Ось фото і адреса, як пощастить, то будеш жити приспівуючи

Вчора ми твій будинок на продаж виставили. Тож давай, пакуй все необхідне, і їдь підкоряти столицю. Не гоже тобі в селі байдикувати. Ти вже дівчинка не маленька, – сказала мені тітка Стефа, а бабуся лише підтакувала. – Пора тобі правду знати. Там твій рідний батько, кажуть, людина впливова. Ось фото і адреса, як пощастить, то будеш жити приспівуючи.

– Ну що, Зоряно, збирай речі, будинок цей ми на продаж виставили, ти – дівчина у нас тепер доросла, сама про себе подбати зможеш.

– Але куди ж я піду тітко Стефо?

– А до батька і їдь, все приховували від тебе мати з бабусею, а є він, в столиці живе, бізнесмен кажуть великий. Нічого тобі тут в селі жити, ще дякую мені скажеш, – посміхнулася тітка – у нас семеро голів, всіх нагодуй, одягни, взуй.

Жінка виклала на стіл стопку вицвілих старих листів і чорно-білу фотографію. На ній ще молода мати стояла в обіймах з гарним високим хлопцем.

– Ось вони голубки наші, служив твій батько в місцевій військовій частині, мати твоя як побачила його, так голову то і втратила.

– Чому ж вони розлучилися? – запитала Зоряна.

– Поїхав він у місто та батькам його мабуть не сподобалось те, то що одружуватися на сільської зібрався, не повернувся він за Ларисою. Листи все писав, писав, а потім перестав… незабаром на світ з’явилася ти.

– Тобто тато нічого не знає про мене?

– Так, Лариса горда у нас була, привела тебе на світ і одна тягла. Хоч би звісточку відправила, допомогу якусь попросила…

Зоряна росла з мамою і бабусею, про батька вона нічого не знала та й не прийнято у них в сім’ї було говорити про нього. Всі спроби, мати строго змовчувала.

Бабусі не стало п’ять років тому. А мати пішла зовсім недавно, грошей особливо не було на аптеку, допомоги чекати не було звідки…

Ось якби тітка Стефа раніше розповіла Зоряні про батька… але що вже тепер думати про це. Наступного дня після тієї розмови, дівчина зібрала свої речі, взяла на пам’ять хустку матері і бабусин перстень, стопку листів зі старою фотографією батьків і відправилася на вокзал.

Столиця зустріла дівчину холодним проливним дощем, стареньке пальто зовсім не рятувало від пронизливого вітру. Вона йшла повз яскраві вітрини, красивих вивісок, навколо неї кипіло столичне життя, до якого їй ще доведеться звикати.

Постоявши коло однієї з них, Зоряна зрозуміла, що пропала її сумка, в якій були гроші і особисті речі… За порадою тітки документи вона поклала в потайну кишеню, на тому їй і дякую. Але що тепер робити, адресу то вона не пам’ятала, а вона була якраз в кишені зниклої сумочки…

Сівши на валізу, дівчина заплакала.

– Що з вами? Вам погано? – почула вона чийсь голос, підняла очі, – ні, все добре, я просто… трохи втомилася.

Це був молодий чоловік років двадцяти п’яти.

– І все-таки може вас підвести до будинку, виглядаєте ви не дуже добре.

– У мене немає тут будинку. Я приїхала кілька годин тому…

Зоряна більше не могла говорити, раптово вона усвідомила, що і йти їй було нікуди, все таки дівчина розраховувала, що батько їй спочатку хоча б якось допоможе, наївна…

Тим часом чоловік допоміг їй піднятися, взяв валізу і повів до автівки.

– Ходімо, я живу недалеко, хоча б зігрієтеся, чаю поп’єте, а там вже подумаємо, як вам допомогти. Мене Вадим звуть, – посміхнувся він.

– Я Зоряна. Дуже приємно. Навіщо ви мені допомагаєте? Я ж зовсім чужа вам людина.

Вадим мовчки подивився на неї, а потім сказав.

– Ви дуже схожі на мою сестру, її не стало кілька років тому…

Уже вдома, Вадим напоїв дівчину гарячим чаєм, вона розповіла про те, навіщо подолала такий довгий шлях, про втрачену сумку і рідну домівку, яка скоро буде належати чужим людям.

Раптом Зоряні на очі кинулася стара фотографія в гарній різьблений рамці на книжковій шафі.

– Хто це? – запитала вона чоловіка, підійшовши ближче.

– Це мій вітчим. Андрій Федорович. А що? Ви знайомі?

– Зачекайте!

Зоряна кинулась до валізи, розпакувала згорток з листами.

Взяла стару батьківську фотографію, її батько був так схожий на цього самого Андрія Федоровича.

– Ось, дивіться.

– Так це він і є! В армії ще. Після того, як батько повернувся, він одружився в перший раз, але рік потому їх шлюб розпався. А через п’ять років він зустрів мою матір, мені тоді років три було, Андрій Федорович дав мені своє прізвище і виховав, як рідного сина… Так він і є твій батько?

– Так, виходить так, на листах теж підпис Захарченко Андрій…

– Ось так… так, – посміхнувся Вадим – значить ти – моя зведена сестра, ну приємно познайомитися. Ти давай пий чай, втомилася з дороги то…

– Лариса… я коли перший раз побачив її в місцевому магазинчику, очей відвести не міг, наскільки красива вона була. – Так ти і є її дочка?

Зоряна стояла переминаючись з ноги на ногу, вона не спала всю ніч напередодні, все думала який він, як зустріне? Чи не прожене.

Двері їм відкрив високий чоловік з густою сивиною, але ще виглядав доволі молодо.

– Батьку, познайомся це Зоряна. У нас до тебе важлива справа, – заговорив Вадим.

– Добрий день, проходьте в будинок.

Поки Зоряна оглядалася, Вадим поклав на стіл пачку листів і фотографію. Руки Андрія Федоровича затремтіли, ніхто не здогадувався, наскільки дорога була для нього Лариса, чого йому вартувала їх розлука. Ніхто не знав, що він приїжджав кілька разів до Лариси, але вона не пустила його на поріг, не стала слухати, а все ще можна було змінити.

– Ну привіт, доню! Ласкаво просимо додому, – він обійняв Зоряну – я любив твою маму дуже, ну не плач, все у нас буде добре, повір, якби я знав про тебе раніше…

Минуло кілька років, Зоряна і Вадим подружилися, Андрій Федорович відійшовши від справ, передавши правління компанією в руки свого сина і дочки. А його великий, порожній будинок наповнився тупотом дитячих ніжок і дзвінким сміхом маленьких онуків.

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page