Вчора святкувала 67-й день народження. Скромно, звичайно, настрою ніякого. Ще й син з невісткою так підвели – ну навіщо вони мені? Діти не вгадали з подарунком, посудіть самі.
Син Тарас подарував мені нові жіночі чоботи. Але я збираюся їх позбутися, скажу чесно.
Мого чоловіка Василя не стало 7 років тому. Я важко пережила цю втрату, оскільки й припустити не могла, що стану вдовою досить рано. Зараз мені 67, і я продовжую працювати на півставки у бібліотеці. Але треба сказати, що якби не мій дорослий син Тарас, зводити кінці з кінцями було набагато складніше.
Мій Тарас працює в айті, у нього вже давно є своя родина. Син разом із дружиною-красунею виховуєдвох дітей, старша вже студентка. Щомісяця Тарас оплачує мою комуналку, купує мені продукти. Як би я не відмовлялася від допомоги, син із невісткою мене не слухають.
Невістка Катя – золотце! Поки мої подруги скаржаться на своїх невісток, я лише посміхаюся. Ось уже справді пощастило так пощастило. Іноді я думаю, що не заслуговую на таких прекрасних рідних людей.
А ще мені завжди дуже ніяково приймати допомогу рідних. Пам’ятаю, як на Новий рік вони подарували мені телефон, щоб ми завжди могли бути на зв’язку.
От і тепер, коли Тарас з Катериною прийшли вчора привітати і принесли мені нові жіночі чоботи, я була готова крізь землю провалитися. Адже знаю, що вони дорогі, цілих 70 євро коштують! Я б ніколи таких ніколи не купила.
– Олено Федорівно, не вигадуйте, вам на роботу ходити ще, а попереду зима. Ваші чобітки вже зовсім зносилися! – з порога заявила Катя, коли я почала відмовлятися від подарунка. Як же приємно, коли дбають про тебе!
Я знаю це, тому що так само дбаю про свою дорослу дочку. У Юлі життя склалося не так райдужно, як у сина. Троє дітей, відсутність роботи та ще й живе разом із родиною чоловіка. Його батьки ще старші за мене, вже не працюють. Зять Вадим сам тягне на собі весь сімейний бюджет.
Словом, складно їм. Тому я щомісяця допомагаю дочці матеріально. Адже в мене така нагода є завдяки синові. Тарасу не говорю, правда. Він вважає, що його сестра сама винувата в тому, що вона має таке життя.
Тарас Юлі не допомагає ніколи і навіть чути про її проблеми й труднощі не бажає, племінників теж лиш у великі свята може побалувати подарунками й солодким.
Сьогодні з самого ранку прийшла до дочки у гості. Юля відразу приміряла мої нові чобітки і ненароком повідомила, що її зовсім зносилися. Мені стало так прикро й сумно за неї. Адже знаю, що Юля нові зараз купити точно не зможе. А у нас один розмір!
Тепер я думаю віддати їй своє взуття, але переймаюся, що син дізнається і неправильно мене зрозуміє. Не знаю що й робити. І Юлечці допомогти хочеться з огляду на її ситуацію, і сина не хочу образити своїм вчинком. Ось і що робити? Розумієте, така дорога річ мені дійсно вже ні до чого і не по віку, особливо в такий час як зараз.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
