Ця неймовірна історія матуся розчулила мене до сліз. Ну треба ж було такому статися?
– Знову розрядився… – я з нервами кинула телефон на ліжко.
– Мам, ну мені правда дуже потрібен новий мобільник! Цей зовсім вже ніякий, зарядки вистачає на пару годин.
Мама зітхнула:
– О, люди, як же ми раніше без мобільників жили! І ніхто не губився, всі якось домовлялися, зустрічалися… Хоча… – вона перевела погляд за вікно і задумалася, ледь усміхаючись. – Знаєш, іноді все-таки губилися…
І розповіла цікаву історію зі своєї юності.
Вчорашня випускниця Орися не на жарт закохала в себе вісімнадцятирічного хлопця з сусідньої вулиці. Василь ні на крок не відходив від своєї коханої. Треба сказати, мама у мене і зараз дуже приваблива, а в той час була просто неймовірна красуня, судячи з фотографій. Але скоро ідилія закінчилася: Василя призвали в армію. На два роки…
– Ти мене забудеш, – похмуро повторював він, стоячи на пероні і міцно притискаючи до себе наречену. – Знайдеш собі кого-небудь.
– Що ти, Василю! – говорила заплакана Орися, не звертаючи уваги на обхід їх з двох сторін пасажирів, проводжаючих і зустрічаючих. – Я без тебе і трьох днів не проживу. Це ти швидко забудеш, що я тебе чекаю.
– Навіть не надійся, – скрипів зубами Василь. – І май на увазі: якщо що – звертайся до Володі або Андрія. Вони всі питання вирішать, поки я служу. Не дай бог, хтось почне приставати, тільки натякни пацанам – жваво розберуться. А я постараюся відпустку швидше заробити. І приїду. Чуєш, обов’язково приїду! Ти тільки чекай.
Почалися солдатські будні. Василь, як і всі решта новобранців, бігав з повною віддачею, вчив Статут, мив підлогу в казармі. І ні на хвилину не забував про залишену вдома Орисю. Як вона там? Чи чекає, нудьгує? Листи приходили часто, але цього було недостатньо для спокою. Дуже хотілося побачити улюблену, обійняти її, заглянути в очі…
Орися, в свою чергу, теж мріяла побачитися з солдатом. Нікуди не ходила, сиділа вдома, писала листи і без кінця перечитувала послання Василя, милуючись фотографією, – бравий вояк, стискаючи автомат, хвацько дивився з-під зрушеної набакир пілотки.
Туга ставала нестерпною, і в кінці року Орися зважилася: написала коханому лист, в якому повідомляла, що приїде до нього 31 грудня, щоб разом зустріти Новий рік. Так, далеко. Так, в глухомань, де нічого немає, крім засніженого лісу. Саме там перебувала частина Василя. Але юной закоханої дівчині все було дарма. Так і заявила мамі:
– Поїду, нічого зі мною не станеться. Василько чекає, я йому лист написала, він мене зустріне, і все буде добре!
Ніяких заперечень слухати не стала. Зібрала сумку домашніх пиріжків, додала шматок сала, ковбасу, цукерки та шампанське. В поспіху не звернула вона увагу на листок в поштовій скриньці, а швидше рвонула в частину, до коханого. А в поштовій скриньці лежала телеграма від Василя: “Не приїжджай”. Її дістала мама Орисі вже після того, як уперта дочка виїхала. Чомусь листоноша не доніс послання до квартири, а опустив в поштову скриньку. Через це все і сталося…
Дістатися до загубленої в лісах військової частини виявилося важче, ніж Орися думала. Довелося довго трястися в холодній електричці, а потім, в незручному рейсовому автобусі, з якого вона вийшла вже в повній темряві. Навколо не було ні душі, тільки високі дерева тіснилися по обидва боки дороги. Ось тут Орисі стало по-справжньому страшно.
Одна, невідомо де, темним зимовим вечором. Морозу не було, але вона вже встигла промерзнути, поки їхала в холодному автобусі. Та ще важкі сумки відтягують руки.
Дуже хотілося плакати, але вона стрималася. Покрутивши головою, помітила вдалині якісь будиночки, до них і попрямувала. На маленькому хуторі стояли три хатинки та десяток сараїв. Жили там добрі люди, які провели Орисю до військової частини.
– Ви б відразу домовилися з ними, де ночувати будете, – попередили її літні чоловік і жінка. – Хоча де там вам ночувати, військова частина все-таки. Якщо що – повертайтеся до нас, до ранку побудете.
– Дякую, мене наречений чекає! – хоробро відповіла Орися, впевнена, що Василь обов’язково що-небудь придумає.
За деревами показалися ворота частини. Проводжаючі чоловік з жінкою, побажавши удачі і ще раз повторивши своє запрошення, поспішили додому – їх чекали справи по господарству, а Орися відчайдушно забарабанила в ворота. Молоденький сержант, визирнувши з будки, мало не зомлів:
– Ти звідки взялася? Привид, чи що?
Орися, клацаючи від холоду зубами, стала пояснювати, хто вона і що тут робить.
– Заходь, погрійся… Ще отримаю через тебе, – бурчав сержант, допомагаючи Орисі влаштуватися на широкій лаві в кутку тісної вартової будки. – Зараз дізнаюся, де твій наречений.
Але його спроби не принесли дівчині полегшення. З’ясувалося, що Василь ще вранці поїхав у своє рідне місто, щоб зустрітися з нареченою, тобто з нею..
Не витримавши напруги, втоми і поганих звісток, Орися розридалася.
– Що мені тепер робити? – голосила вона, поки переляканий сержант намагався її заспокоїти. – Куди мені подітися вночі, в Новий рік? Де його шукати?
– Ну, заспокойся, заспокойся… Ось, випий чаю гарячого, ти ж замерзла, а я поки зідзвонився з начальством, вирішимо, що з тобою робити.
Військові перейнялися бідою дівчини і запропонували їй переночувати в будівлі штабу. Але вона вперто відмовлялася:
– Ні, дякую, мені б тепер назад. Може, який автобус ходить?
– Та який там автобус! – махнув рукою прапорщик, якого сержант відразу викликав на допомогу. – Не раніше, ніж післязавтра приїде. Оскільки рев Орисі при цих словах посилився, було прийнято вольове рішення: відвезти дівчину до найближчої автостанції на армійській автівці і посадити в автобус, що йде до її міста.
Завдання було виконано наполовину. Солдат, якому дали це доручення, довго віз її по засніжених стежках. Газелька підстрибувала на кожній купині, витрушуючи душу з пасажирки. Нарешті, далеко здалися тьмяні вогники крихітної сільської автостанції.
Солдат не спромігся дочекатися, поки дівчина сяде в автобус. Він висадив її на автостанції, і поїхав з почуттям виконаного обов’язку. А та, втомлено зітхнувши, купила квиток на найближчий рейс, який повинен був відправлятися через годину. Сіла на лавку в будівлі автостанції, притулилася спиною до стіни і задрімала, пригрівшись. Їй вже нічого не хотілося – ні Нового року, ні веселощів, хотілося тільки опинитися, нарешті, вдома, в своєму ліжку, витягнути втомлені ноги і розслабитися…
Розбудив її ніжний дотик: хтось обережно прибирав пасмо волосся з її чола. Орися спочатку вирішила, що бачить сон: перед нею стояв Василь і посміхався. Але вже в наступну хвилину, коли він присів перед нею навпочіпки і міцно-міцно обняв, вона широко розкрила і без того величезні блакитні очі і тихенько скрикнула:
– Василько! Ти звідки?
– Тобі всі місця перерахувати, де я встиг сьогодні побувати? – посміхнувся Василь.
В очікуванні автобуса вони встигли все з’ясувати. Виявилося, що Василь, відправивши улюбленій телеграму: “Не приїжджай”, спокійно взяв звільнену і відправився до неї сам. Дуже хотілося зустріти Новий рік в домашній обстановці, серед рідних і улюблених людей, а головне – поруч з нареченою, яку не бачив уже кілька місяців.
Приїхавши в місто і попрямувавши в першу чергу до Орисі, Василь дізнався від її мами, що розминувся з нареченою. Чого тільки не пережив Василь, поки знову добирався вогким зимовим вечором до частини, а потім, вислухавши розповідь чергового, – назад, на забуту богом автостанцію.
– А потім? Як ви доїхали? Встигли зустріти Новий рік? – засипала я питаннями маму, яка, дійшовши до цього місця, замовкла, мрійливо посміхаючись своїм спогадам.
– Новий рік? – стрепенулася вона. – Так… І це був найщасливіший Новий рік у нашому житті. Хоча дісталися ми до будинку замерзлі, змучені і голодні. Але ми були щасливі і нарешті разом. Мама, побачивши нас в дверях, мало свідомість не втратила. Вона вже не знала, що й думати: дочка виїхала і пропала, а майбутній зять з’явився на порозі і теж зник.
– А потім?
– Потім… Потім все було добре. Василь після свят повернувся в частину, ми з мамою навантажили його домашньою їжею, а для доброго сержанта, мудрого прапорщика і водія мама окремо загорнула пиріжки.
Час, що залишився пролетів швидко – я вчилася в інституті, Василь сумлінно служив… А як тільки він повернувся, ми відразу одружилися, і у нас народилася ти. Тато, до речі, завжди більше хотів доньку, ніж сина.
Мама ще помовчала, посміхаючись своїм думкам, а потім перевела погляд на мене. Обнявшись, ми посиділи якийсь час поруч, думаючи кожна про своє. Я думала про те, як же все-таки добре, що тато тоді відшукав маму. Що вони не розлюбили один одного, одружилися, що у них народилася я…
А мама, похитавши мене тихенько, як в дитинстві, неголосно сказала:
– Завтра підемо і купимо тобі новий телефон. Ти права, Андріянко. Без мобільного тобі ніяк не обійтися. Подумати тільки: якби у нас з Василем тоді було по телефону!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
