Вищу освіту я здобувала далеко від дому. Більш ніж за 600 кілометрів, якщо говорити точніше, в Києві. Навчання давалося мені непогано, до того ж я познайомилася з молодим чоловіком, який згодом став моїм чоловіком і батьком моїх дітей.
Буквально одразу ми переїхали жити до Вадима. Точніше в квартиру його матері, однушку, яка дісталася у спадок. Сама ж свекруха продовжувала жити зі свекром у селі.
Час минав, наша сім’я почала формуватися та міцніти. Але тижня не минало, щоб мати Вадима до нас не приходила. Свекруха практично жила у нас.
Далі – більше. У нас народилася дочка. Свекруха не припиняла приходити, навіть незважаючи на те, що місця стало ще менше. Звичайно, іноді вона привозила подарунки і навіть кілька разів посиділа з онукою, поки ми з чоловіком ходили в місто трохи провести час разом. Але це було досить рідко і, по суті, няньчити в більшості випадків доводилося саме її.
Вже після вишу, коли ми з чоловіком обидва знайшли непогану роботу, з’явилася друга дитина. Мені знову довелося взяти декрет, і ось ми вчотирьох вже жили все в тій же однокімнатній квартирі. Розвернутися було просто ніде.
Сімейне життя пішло під укіс, а тут ще й вічна тема зі свекрухою, яка й не думала закінчувати свої постійні походи до нас у гості.
Я про це говорила. Вимагала від чоловіка, щоби він поговорив зі своєю матір’ю. Кілька разів навіть зривалася в неї на очах. Але вони, як два боввани, зовсім не хотіли змінюватися: чоловік не міг сказати мамі «ні», а вона, у свою чергу, просто розводила руками і приходила, якщо не за тиждень, то за два точно. І її візити могли бути навіть довшими після цього.
Рішення прийшло якось само собою. Моя сестра, яка весь цей час підтримувала взаємини зі мною, запропонувала переїхати до неї. Вона все ще жила в моєму рідному місті, і так сталося, що її сусіди переїжджали. Вони залишили простору квартиру і шукали квартирантів, які б тільки доглядали житлоплощу. Оплата була лише за комуналку. Район там не дуже, тож і охочих було небагато.
Після розмови з Вадимом ми вирішили переїжджати. Він по роботі не міг одразу все залишити, для цього був потрібен час. А ось мене нічого не тримало, навіть навпаки, як ви, мабуть, уже зрозуміли.
Я зібрала дітей, і за кілька днів ми вже добиралися з вокзалу до нового житла. Зустріч із сестрою та старими знайомими були дуже париємними, але це до моєї історії не стосується.
І ось задзвонив телефон. Я з чудовим настроєм відповідаю: у слухавці голос чоловіка. А він мені й каже, мовляв, не може приїхати. Бачите, мама без нас не витримає. Погано їй. А який він син, якщо залишить рідну матір у такому стані. А потім що? Коротше кажучи, він поки що житиме у неї. Надсилати гроші дітям буде і, можливо, приїде за кілька місяців на деякий час. А потім назад.
Ви уявити не можете, як мені кепсько. Це ж, вважай, усе, крах сім’ї. Довго я думала про це і зараз трохи заспокоїлася. Можливо, так воно й мало бути? Можливо, мені треба заспокоїтися, знайти роботу та… нового чоловіка?
А як ще, якщо батько моїх дітей нас покинув, як мені крутитися і на кого покластися нехай і в рідному, але такому далекому від столиці місті. Ми вже кілька місяців тут. В цілому життя триває і все добре. Поступово починаю забувати про чоловіка. Сумно.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.