fbpx

«Вчися, доню, як батьків треба тішити!» – сказала мені мама на весіллі двоюрідного брата. – Поліно Степанівно! Я хочу Вам віддячити за все, що Ви зробили для мене і моєї родини. Це вам! – Назар вручив моїй мамі красиву коробочку, перев’язану пишним бантом. – Не для того я тебе ростила, щоб ти на мене потім свою дитину залишив. Я тобі в няньки не наймалася. Сам одружився на кому попало, а тепер я розгрібати мушу? Ні, синку! Іди і живи своїм життям! – У мене Оленка все одно вдома з дитиною, а де один – там і другий. Приходь! Нова дружина Назара – бездітна 65-річна Галина. – Стій! Ти ж наступна в черзі на «Дякую»! Ось, тримай!

«Вчися, доню, як батьків треба тішити!» – сказала мені мама на весіллі двоюрідного брата.

– Поліно Степанівно! Я хочу Вам віддячити за все, що Ви зробили для мене і моєї родини. Це вам! – Назар вручив моїй мамі красиву коробочку, перев’язану пишним бантом.

Назар – мій двоюрідний брат. Дружина пішла від нього, покинувши з немовлям. Вільного життя їй захотілося, бачте. А не пелюшок, сорочечок і пляшечок.

Жили молодята з мамою Назара, Оксаною Степанівною, сестрою моєї матері. І після втечі дружини сина тітка виставила за двері власного сина з внуком на руках. Тітка Оксана так йому і заявила:

– Не для того я тебе ростила, щоб ти на мене потім свою дитину залишив. Я тобі в няньки не наймалася. Сам одружився на кому попало, а тепер я розгрібати мушу? Ні, синку! Іди і живи своїм життям!

Мама, варто було їй дізнатися про біду племінника, одразу зателефонувала йому і запросила жити до нас. Я тоді сиділа в декреті. І мамина ідея мене ніскілечки не порадувала. Адже запрошення звучало саме так:

– У мене Оленка все одно вдома з дитиною, а де один – там і другий. Приходь!

І Назар, взявши дитину, переїхав до нас. Сина Назара, Петрика, переселили до мене в кімнату. І я стала жити з 2 дітьми. На мої заперечення я чула від мами:

– Ти десь нагуляла, а ми з батьком тебе забезпечуємо. Не подобається – іди до чоловіка. Ой! У тебе ж немає чоловіка!

Назар став улюбленцем в нашому домі. Мене до столу навіть не звали, зате Назару мама їжу приносила прямо в кімнату. А все тому, що мама до божевілля хотіла сина. А народилася спочатку моя старша сестра, а потім я. Сестра втекла від мами ще років 6 тому, не витримавши авторитарного характеру матері.

Жив Назар з нами чотири з гаком роки. А днями він одружився на досить забезпеченій жінці. Нова дружина Назара – бездітна 65-річна Галина, вдова багатого чоловіка. Вона, суто на мою особисту думку, купила собі Назара з потрохами. А новопридбаному пасинку, якого виростила я, вона була безмежно рада. Мені навіть здалося, що Галина виходить за Назара тільки через Петрика. Був би Назар без дитини, Галина б навіть не глянула в його бік.

Назар з’їхав. Моя дочка ходить в садок, я працюю. Мамі я віддавала половину зарплати плюс скидалася на харчування. А назар, живучи з нами, не давав мамі ні копійки. Якщо десь і є справедливість, то явно не в моєму домі.

На весілля мене не покликали. В день самого весілля, коли Назар в костюмі приїхав за мамою, він побачив мене і скомандував:

– А ти чому не готова?

Мої заперечення про те, що мене не кликали, він і слухати не став. Я одна була одягнена абияк, без зачіски і макіяжу. Та й грець з ним, головне – море їжі і випивки на столах. Після кількох тостів за молодих, Назар встав і виголосив промову:

– Поліно Степанівно! Я хочу Вам віддячити за все, що Ви зробили для мене і моєї родини. Це вам! – Назар вручив моїй мамі красиву коробочку, перев’язану пишним бантом.

У коробочці були ключі від новісіньких червоненького автомобіля. Мама зашарілася, міцно обняла мого двоюрідного братика, і єхидно крикнула в мою сторону:

– Вчися, дочко, як батьків треба тішити!

І тут мене понесло. Я залпом перекинула черговий фужер шампанського, встала і почала промову:

– Йди ти! На моїй спині собі на машину заробила! Хто з Петриком ночами не спав – я! Хто з ним по лікарнях мотався – я! Та він мене мамою до 4 років називав! Та йдіть ви всі, невдячні люди!

Я встала з-за столу і побігла на вихід. Назар кинувся за мною слідом:

– Стій! Ти ж наступна в черзі на «Дякую»! Ось, тримай! – він тицьнув мені в руку ключі. – На, однушка, правда, але вам вистачить. Адже бачив, як ти живеш, гірше Попелюшки. Спасибі тобі! Якби не ти, я просто не уявляю, як би я впорався.

–  Нехай йде! – закричала мама. – Квартиру він їй дарує, безсовісній! Мені віддай, я заслужила!

І мама кинулася віднімати у мене ключі. Не відняла.

Речі я збирала під її міцне слівце. Переїхавши, я вибачилася перед Назаром і Галиною. Заздрість затулила тоді мені очі. Ніколи не думала, що я така заздрісна, як і мама. Зате я отримала нагороду за свою працю: у нас з донькою є свій куточок. Дякую, Назаре! І чоловік у мене люблячий з’явився, мабуть, я таки зробила щось хороше в цьому житті.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page