Цей випадок стався в 1975 році. Я тоді навчався у восьмому класі. Навчався так собі, на трієчки. Після того, як стався цей випадок, вчителі зібрали наш клас і попередили, щоб ми не поширювали чутки і нікому не розповідали про те що сталося, навіть своїм батькам. Та хіба можуть діти зберігати секрети.
У класі у нас навчалася звичайнісінька дівчинка, Катя Яготкіна. Нічим вона не відрізнялася від учнів. Навчалася, як і всі дівчата, на четвірки і п’ятірки. Грала в ті ж ігри, що і всі. Мріяла про майбутнє, як і всі підлітки. Була у неї тільки одна подружка, Світлана, худенька і хвороблива дівчинка. Може, у Каті і були подруги поза школою, але в класі була тільки одна Світланка. Перерви вони проводили разом. І уроки робили разом. Якщо отримували п’ятірки, то обидві. Якщо були помилки в завданні, то у обох.
На вулиці буяла весна. І в такий час страшенно не хотілося вчитися! Йшов останній урок. Ще двадцять хвилин – і свобода. Вчителька щось мляво пояснювала біля дошки. І тут Світлана, подружка Каті, падає на підлогу і лежить без руху.
Це тільки в кіно діти кидаються на допомогу. У нас все було навпаки. Діти, налякані таким видовищем, відсунулися подалі від дівчинки, яка лежала на підлозі . Єдина, хто кинулася до дівчинки, це перелякана вчителька.
– Михайлов, збігай набери води, банкубіля квітів. Андрєєва, біжи клич директора, і в швидку нехай подзвонять!
Діти, не роздумуючи, кинулися виконувати вказівку вчительки. Світланка лежала. не рухаючись. Принесли води і вчителька почала обтирати змоченою рукою обличчя дівчинки. Прибіг директор.
Через якийсь час приїхала швидка і нас всіх попросили вийти з класу. Ми стовпилися в коридорі. Тільки Катя стояла окремо від усіх.
Хвилин через десять вийшла бригада в повному складі. Світлани не було. Лікар підійшов до вчительки:
– Викликайте міліцію. Словом, все як годиться.
– Що з нею? – запитала вчителька
– Її вже хвилин двадцять як немає, – тихо сказав лікар, щоб не почули діти.
Запанувала повна тиша.
– Світланка! – закричала Катя і кинулася в клас.
– Катю, не можна. Не можна туди, – крикнула вчителька.
Але Катя вже забігла в клас і підбігла до лежачої подруги. На секунду вона зупинилася, а потім схилилася до подруги, пригорнулася до неї…
– Світланко, живи, живи, – повторювала вона одні і ті ж слова нескінченну кількість разів, – Живи. Живи.
Вчителька схопила Катю за руку і почала відтягувати її від подруги.
– Та облиште ви її, – сказав лікар.
Минуло ще п’ять хвилин. Біля подруг стояли мовчки вчителька і лікар. І тут рука Світлани ворухнулася. Катя сіла біля Світлани і почала гладити її по обличчю. Світлана відкрила очі.
– Але це неможливо! – прошепотіла лікарка.
Що тут почалося, це треба бачити! Світлану поклали на носилки і швидко зі школи.
Наступного дня Катя не прийшла на заняття. Батьки попросили. Сказали, немає сил у неї. А нас вчителі зібрали всіх і попередили, щоб ми не базікали багато.
Через тиждень Катя і Світлана сиділи вже разом на заняттях. Однокласники запитували Катю: що це було? Як вона змогла оживити подругу? За законами природи неможливо таке!
– Не знаю, – відповідала Катя, – просто я дуже-дуже хотіла, щоб Світлана жила…
Микола Скворцов
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
