Вечеря на 2 порції форелі з дорогими десертами в чеку на суму 1800 грн стала фінальною крапкою в моїй безмежній довірі до Матвія. Він продовжував запевняти в своїй вірності, не знаючи, що цей папірець уже розповів мені значно більше.
Ми з Матвієм прожили разом майже десять років, і наш дім завжди здавався мені фортецею, де панує спокій та повна довіра. Він працює архітектором, часто занурюється у свої креслення, а я займаюся дизайном інтер’єрів. Наші графіки часто не збігалися, але ми завжди знаходили час один для одного.
Коли Матвій оголосив, що йому потрібен тиждень повного спокою у віддаленому селищі в Карпатах, щоб закінчити важливий проект, я поставилася до цього з розумінням. Мені здавалося, що творчій людині просто необхідно побути наодинці з природою, щоб знайти натхнення. Я сама зібрала йому сумку, поклала теплі светри, термос та його улюблені записи. Він поцілував мене в щоку на пероні та пообіцяв повернутися з новими ідеями та свіжим поглядом на наше спільне майбутнє.
Протягом тижня ми зрідка зідзвонювалися. Матвій говорив коротко, посилаючись на поганий зв’язок у горах та велику завантаженість. Його голос звучав спокійно, навіть трохи втомлено. Я не мала жодних підозр. Хіба можна сумніватися в людині, яка щоранку готує тобі каву і знає всі твої звички? Проте, коли двері нашої квартири відчинилися в суботу ввечері, я відчула щось дивне ще до того, як він зняв куртку.
У передпокої відразу поширився тонкий, ледь помітний, але дуже стійкий аромат солодкого мигдалю та польових квітів. Це не був запах гірського повітря, хвої чи чоловічого парфуму. Це був виразний жіночий шлейф, який зазвичай залишається після використання дорогих косметичних засобів або нішевих парфумів. Я стояла нерухомо, намагаючись опанувати себе.
— Привіт, Дарино, я так скучив за домом.
Матвій підійшов, щоб обійняти мене, але я мимоволі відсторонилася. Запах став ще сильнішим. Він ішов від його вовняного светра, який я сама купувала йому на день народження.
— Як пройшла поїздка? Ти зміг закінчити креслення?
— Так, майже все готово. Було дуже тихо, саме те, що я шукав.
— Ти був там зовсім один?
— Звісно. Тільки я, ноутбук і старий господар будинку, який приносив мені дрова раз на день. А чому ти запитуєш?
Я подивилася йому в очі, намагаючись знайти там хоча б краплю незручності чи сорому, але він виглядав абсолютно природно. Його спокій почав мене лякати. Я вирішила не починати розмову відразу, а почекати, поки він піде в душ. Коли шум води заповнив ванну кімнату, я підійшла до його дорожньої сумки.
Усередині все було складено досить акуратно, але на дні я знайшла маленьку шовкову хустинку темно-синього кольору. Вона пахла тим самим мигдалем. Моє серце почало битися швидше. Я знала, що у мене немає такої речі. Потім я відкрила бічну кишеню і побачила там чеки з місцевого ресторану, який знаходився зовсім не в тому селищі, про яке він розповідав, а в популярному курортному містечку за сорок кілометрів звідти. У чеку була вказана вечеря на двох.
Коли Матвій вийшов з ванної, я сиділа на ліжку, тримаючи хустинку в руках. Він зупинився в дверях, і його обличчя на мить зблідло.
— Що це таке, Матвію?
— Це просто хустинка. Я знайшов її біля будиночка, мабуть, хтось із туристів загубив. Вирішив підібрати, щоб не смітити.
— Ти серйозно? Вона лежить у твоїй сумці, у закритій кишені. І вона пахне так само, як і ти зараз.
— Дарино, ти починаєш вигадувати проблеми там, де їх немає. Я просто втомився і хочу відпочити.
— Ти сказав, що був у повній ізоляції. Тоді чому в твоїй сумці чеки з ресторану “Синя скеля”? Це місце знаходиться дуже далеко від того селища. І там замовлено дві порції форелі та два десерти.
Він мовчав кілька секунд, переминаючись з ноги на ногу. Потім підійшов ближче і спробував взяти мене за руки.
— Добре, я не хотів тобі казати, щоб ти не хвилювалася. Я зустрів там знайому по роботі, Олену. Вона теж відпочивала неподалік. Ми просто один раз повечеряли разом, обговорили спільний проект. Це нічого не означає.
— Олена? Та сама, про яку ти казав, що вона звільнилася півроку тому?
— Так, вона зараз працює на фрілансі. Це була випадкова зустріч, клянуся тобі.
— Випадкова зустріч, після якої твій одяг просякнутий її парфумами, а її хустинка опинилася в твоїх речах? Матвію, ти вважаєш мене наївною?
— Ти робиш із мухи слона. Між нами нічого не було. Ми просто розмовляли.
— Люди не пахнуть чужими парфумами після простої розмови за столом.
Я відчувала, як усередині мене щось руйнується. Кожне його слово звучало як фальшива нота в добре знайомій пісні. Він продовжував виправдовуватися, наводячи все нові й нові деталі, які тільки більше заплутували ситуацію.
— Дарино, послухай мене уважно. Я люблю тільки тебе. Та поїздка була мені потрібна, щоб розібратися в собі. Так, я зустрівся з нею, але це було лише для того, щоб зрозуміти, наскільки ти мені дорога.
— То ти використовував іншу жінку як інструмент для порівняння? Це, по-твоєму, має мене заспокоїти?
— Я просто чесний з тобою зараз.
— Ти чесний тільки тому, що я знайшла докази. Якби не ця хустинка і не цей аромат, ти б ніколи не розповів про Олену.
Ми проговорили до самого ранку. Матвій то визнавав свою провину в тому, що приховав зустріч, то знову переходив до звинувачень у мій бік, мовляв, я занадто підозріла і не даю йому вільного простору. Я дивилася на нього і не впізнавала людину, з якою ділила життя стільки років. Його обличчя здавалося мені чужим, а слова — порожніми.
Наступного дня я попросила його зібрати речі і на деякий час переїхати до офісу або до друзів. Мені потрібна була тиша, щоб зрозуміти, як жити далі. Коли він пішов, у квартирі залишився той самий запах мигдалю. Я відчинила всі вікна, намагаючись вивітрити його, але він, здавалося, в’ївся в стіни та меблі.
За тиждень мені зателефонувала подруга, яка випадково побачила Матвія в місті.
— Дарино, я не хотіла тобі казати, але бачила Матвія вчора ввечері в торговому центрі. Він був не один.
— З ким він був?
— З високою білявкою. Вони виглядали дуже близькими. Вибирали парфуми в одному з відділів.
Я подякувала їй і поклала слухавку. Тепер усе стало на свої місця. Його поїздка в гори була не для роботи, а для того, щоб почати нову сторінку життя, не закривши стару. Він просто не мав сміливості сказати мені правду в очі.
Вечорами я сиділа на кухні, згадуючи наші спільні плани. Ми хотіли купити будинок за містом, мріяли про подорож до Ісландії, планували ремонт у вітальні. Тепер ці плани розсипалися, як картковий будинок. Я зрозуміла, що найбільше болить не сама зрада, а те, як легко він міг дивитися мені в очі і брехати, знаючи, що я йому вірю.
Одного разу він зателефонував мені, намагаючись знову все пояснити.
— Дарино, нам треба зустрітися і спокійно поговорити. Я зробив помилку, але я хочу все виправити.
— Що саме ти хочеш виправити? Ту брехню, яку ти вигадував тиждень тому? Чи ту, яку ти продовжуєш говорити зараз?
— Я розлучився з Оленою. Це було тимчасове захоплення, я зрозумів, що це була величезна помилка.
— Справа не в Олені, Матвію. Справа в тому, що я більше не знаю, хто ти такий. Кожного разу, коли ти будеш затримуватися на роботі або їхати у відрядження, я буду шукати сторонні запахи на твоєму одязі. Я не хочу так жити.
— Ти просто занадто емоційно на все реагуєш. Дай нам шанс.
— Шанс на що? На ще один рік обману?
Я вимкнула телефон. Мені стало зрозуміло, що деякі речі неможливо відновити. Це як розбита ваза — можна склеїти шматки, але тріщини завжди будуть нагадувати про те, що сталося. Вона ніколи не буде такою міцною, як раніше.
Минуло кілька місяців. Я почала потроху повертатися до звичного ритму. Змінила декор у квартирі, викинула старі речі, які нагадували про минуле. Матвій кілька разів присилав квіти, але я залишала їх біля під’їзду. Я вчилася бути щасливою сама по собі, без потреби опиратися на когось, хто може підвести в будь-яку мить.
Проте інколи, проходячи повз магазини парфумерії, я мимоволі зупиняюся, відчувши аромат мигдалю. У ці моменти серце на мить стискається, нагадуючи про те, як легко можна втратити все, що будувалося роками. Зрада — це не завжди фізичний вчинок, іноді це просто вибір на користь іншої людини в думках та вчинках, прихований за маскою турботи та любові.
Я часто замислююся, чи можна було щось змінити? Чи були знаки раніше, які я просто ігнорувала, бо не хотіла вірити в погане? Можливо, ми часто бачимо лише те, що хочемо бачити, і заплющуємо очі на очевидні речі, доки вони не стають занадто явними, щоб їх ігнорувати.
Матвій зрештою переїхав в інше місто. Кажуть, він намагався побудувати стосунки з тією жінкою, але в них нічого не вийшло. Чи шкодую я про свій вибір розійтися? Ні. Бо краще бути однією, ніж постійно шукати підступ у словах та діях близької людини. Довіра — це фундамент, і якщо він дав тріщину, увесь будинок рано чи пізно завалиться.
Зараз я дивлюся у вікно на вечірнє місто і відчуваю дивний спокій. Життя триває, і воно набагато багатогранніше, ніж одна невдала історія кохання. Попереду нові зустрічі, нові проекти і, сподіваюся, нові щирі почуття, засновані на правді, а не на ароматах чужих парфумів.
Кожен із нас заслуговує на те, щоб бути з людиною, якій не потрібно вигадувати казки про самотність у горах. Важливо вміти вчасно піти, навіть якщо це дуже складно. Адже самоповага важить значно більше, ніж ілюзія сімейного добробуту.
Іноді доля дає нам підказки у вигляді запахів, випадкових чеків або раптових дзвінків. Головне — мати сміливість ці підказки прийняти.
А як би ви вчинили в такій ситуації, якби відчули від близької людини чужий аромат після її тривалої відсутності? Чи повірили б ви в випадковість, чи почали б шукати правду до кінця? Поділіться своїми думками в коментарях, мені дуже важливо дізнатися вашу думку, адже кожна така розповідь допомагає комусь іншому знайти відповіді на власні запитання. І якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку — це справді важливо для мене та розвитку цієї теми.
