Дядько Петро не був відвідувачем сільського буфету, але, бувало, заглядав. А діти бігали в забігайлівку за солодощами. Іноді діставалися якісь копійки на цукерки та Марусі. Від матері. Зоя потай від чоловіка клала в маленьку долоньку гроші і шепотіла: – Купи собі щось, щоб батько не бачив.
Перш, ніж зайти в буфет, подружка дивилася, чи немає там Марусиного батька. Якщо ж в кафе був дядько Петро, дівчинці діставався гостинець. – Олена, – кричав дядько Петро до продавщиці, – дай Манюні шоколадку побільше. Зараз я заплачу.
Олена запитала, чому Петро годує Зойчину малу смакотою. – Ти важиш іншим дітям по сто-двісті грамів цукерок, а Манюні кілька штук. Шкода дитини. Петро знизав плечима.
… Батько не любив Марусю. Іноді і руку на малу піднімав. Коли Зоя захищала дочку, Семен замахувався на неї і сичав: – Нагуляну народила, а більше дітей мати не можеш?
Краса Зої давно залишилася на фотографіях. В її віці жінки цвітуть стиглою красою. Її ж краса рано зів’яла. Через Семена, який завжди сердився. Односельці не могли зрозуміти: чого не вистачає людині? Має добротну господиню. Дочка добре вчилася в школі, в інститут поступила. Зоя наперекір не те що слова не говорить – не дихає навіть. Маруся була щаслива, що вирвалася з дому. Ось тільки матір їй шкода було:
– Мама, чому тато такий? .. Мене не любить. І тебе, напевно … – Що ти, доню, кажеш? – Хіба я не бачу? Ніколи слова доброго не чула. – Натура в нього така …
Після інституту Маруся залишилася в обласному центрі. Працювала економістом на підприємстві. Отримала місце в гуртожитку. Познайомилася з Михайлом, молодим фахівцем. Коли хлопець зробив пропозицію, була на сьомому небі від щастя. Уявляла, як вальсує з коханим в довгій білій сукні. Як радіє мама. А тато? Зрадіє?
На вихідних сказала батькам, що збирається заміж. У маминих очах було стільки щастя! А Семен пішов з дому. Потім Зоя повідомила дочці сумну новину: батько відмовився весілля справляти. Михайло заспокоював Марусю. А їй гірчило на душі. – Що твоя рідня подумає? – Питала.
Весілля зіграли в їдальні підприємства. Семен не приїхав. Гостям сказали: захворів. Зоя, поправляючи Марусину фату, тихенько сказала: – Є гріх перед тобою, дочко. Вибач мене. – Мамо, не хвилюйся. Не приїхав тато, так не приїхав. Це на його совісті. Серце Зої захлиналося від сліз…
Після дочкиного весілля Зоя занедужала. Їй стало неможливо боляче жити з Семеном і вина перед Марусею не давала їй спокою. Скільки разів поривалася все розповісти. Але, не встигла … На прощанні Семен був, як з каменя. Ні сльози, ні слова. Дома гаркнув на Марусю: – Тепер тут тебе ніхто не чекає.
Маруся приїздила на мамину мoгилу. Іноді бачила батька у дворі. Проходила біля двору, який став чужим. Інший радів б, що став двічі дідусем. Що дочка із зятем мають нове житло. Живуть в любові, і гармонії. Маруся здалеку побачила якусь людину у маминої могили. Невже батько? Підійшла ближче.
– Добрий день, дядько Петро? Це ви тут? – Добрий день, Манюня.
– Яка ж я Манюня? Уже дочку заміж видала. Дядько Петро випростався. – Спина болить. На зміну погоди. Сніг обіцяють. – На зміну погоди голова болить. – Е, зараз все болить. Світ змінився, – філософськи сказав. Кашлянув. І хрипко сказав: – Чуєш, Манюня … Колись я пообіцяв тримати язик за зубами. А тепер … Зої вже немає. І я повинен сповідатися перед тобою. Повинен сказати, чому Семен не по-людськи до тебе і до матері ставився. Не батько він тобі…
… Петро закохався в Зою через «багатий кут». Так називали вулицю, де будувалися багаті господарі. Зої також подобався веселий, добрий хлопець. Зоя нікому не зізнавалася, що бігає до Петра. Її сім’я з зневагою дивилася на бідних односельців. Навіть найкраща подруга не знала Зоїної таємниці. У селі не розуміли, чому бібліотекар пишається місцевими хлопцями. Міського кавалера на прикметі немає?
Про Петра розповіла батькам, коли завагітніла. У будинку зчинився галас, як перед кінцем світу. Мати гарячково шукала, за кого б поспішно видати дочку заміж. У придане готова була віддати все, що завгодно, лише б Петрова нога не ступила на їхню вулицю. Так осоромив! Батько завжди був на боці матері.
Вибір зупинили на Семенi з сусіднього села, багатому літньому кавалері. Семен пропозицію прийняв. Обіцяв мовчати про чужу дитину. Але жити разом з тещею і тестем навідріз відмовився. Ті повинні були погодитися залишити нове обійстя молодим, а самі перебратися в старий будинок, який стояв порожнім.
Новина громом прокотилася околицею. Хто б подумав! Зойка виходить заміж за Семена. Правду кажуть, любов зла… похмурий, непривітний. Слів не витягнеш. Все весілля лив дощ. І ридали дві розведені душі – Зої і Петра.
Семен Зою не любив. Марусю, тим більше. А Зоя чоловіка тихо не любила. І звинувачувала себе в тому, що дочка не має путнього батька. І не хотіла мати дітей від Семена, щоб ті не перейняли його характер. Якби він дізнався про це, ох і горе б було, напевно…
Петро взяв у дружини вдову з маленьким сином. Ставився до хлопця, як до свого. Згодом народився ще один син. Радів. Коли ж бачив Марусю, сеpце починало нити від болю. Знав, що її дочка нещасна. І не міг нічого вдіяти. Хіба що, смакотою пригостити. Зоїні батьки сказали: відкриєш рот, або будинок згорить, або … – Ось так воно, Манюня …
Одкровення здивували жінку. Не знала, що й думати. – Мати не суди, – тихо сказав Петро. І повільно побрів між могилами Зупинився наприкінці клaдoвища. Підняв очі до неба. – Хтось повинен був сказати нашій дочці правду. На душі стало легше, хоча і порушив обіцянку. Прости, Господи. І ти, Зоя, не гнівайся…
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
