Везла я на подарунок невістці 200 євро, але лишу їх собі! Це ж треба було – так зустріти маму чоловіка, яку вона 10 років не бачила!
Дуже невдало одружився мій єдиний син Любомир, я це одразу бачила, коли він тільки вперше привів познайомити зі мною Соломію,свою дівчину й майбутню дружину. Самовпевнена, собі на умі, як кажуть.
Привіз він її у Львів з села неподалік, Соломія старша за сина на три роки і вже була заміжня за якимось своїм сільським, та щось у них не вийшло, тепер я здогадуюся про причину – невістка дітей не може мати скоріше за все.
Але мені, як і кожній матері довелося змиритися з вибором сина – іншого не залишалося. Почали вони жити в нашій квартирі спочатку, оскільки я вже тоді була в Італії, а Любчик жив сам.
Згодом я допомогла сину й невістці і з весіллям, і з власним житлом. справа в тому, що на заробітки я поїхала, коли сину було 17 років і він вступив в коледж. Я на той час розлучилася з чоловіком, тяжко все перенесла і мені треба було і змінити картинку, і знову знайти себе, та й фінансово окріпнути хотілося.
Любомир вже був більш менш дорослим, та й моя мама на той час забезпечила мені надійний тил. Тому я й прийняла рішення їхати в Італію, про що не шкодую. Спочатку багато працювала, допомагала рідним вдома: мамі ремонт зробити, сину навчання, машину. Зараз теж працюю, але вже у мене своя маленька піцерія.
Отже, минали роки, в Мілані я вже давно, і на постійно в Україну повертатися не збираюся, мій дім вже там, є коханий чоловік. А тепер ще й маленький бізнес.
Але додому все одно інколи тягне: сина, рідних і друзів побачити, маму й батька у місці їх останнього спочинку провідати. Квартира у мене у Львові, за якою дивиться Любомир і поки що я її не продаю, сама там зупиняюся, щоб нікого не тіснити.
Хочу вам сказати, що невістка, попри те, що завдяки мені має квартиру, машину, все в домі та ще й чоловіка золотого, ніколи моїм візитам рада не була, хоча я їй лиш добро роблю все життя. Не знаю, чому в Соломії таке ставлення до мене, чесно. Наче з села дівчина, а така непроста й зверхня. Ну та гаразд.
Приїхала я минулого тижня знову додому. З сином ще не бачилася, бо Любомир на службі. Він військовий, але на щастя не на передовій, а біля столиці служить. скоро має приїхати.
До речі, вдома я не була останні 10 років, так у мене там закрутилося особисте життя й бізнес. Але вирвалася оце на решті.
У Соломії якраз недавно День народження був, ювілей, 40 років. Тому я й пішла днями побачити й привітати невістку.
Купила квіти й торт, конверт приготувала, у який 200 євро поклала. Попередила невістку заздалегідь, що тоді -то й тоді-то завітаю.
Ну й от, оскільки на сам День народження Соломії я не встигла приїхати, прийшла привітати її через тиждень, коли від дороги відхекалася.
Прийшла, значить, вона мені на стіл – кабачки смажені та гречку! І салат з помідорів та огірків, кілька канапок зі шпротами. Все! А, і чай з вафельками і моїм тортом. І це якби ще вони бідно жили, а то ж ні – в достатку, я б сказала, вищий за середній.
Тому я конверт при собі лишила, мені й самій не лишні, квартира львівська ремонту легкого потребує, та багато різних витрат на справді маю. Хотіла Соломію порадувати, але з таким ставленням – вибачте. Кабачків з гречкою я й дома могла поїсти.
А ще невістка дитину так і не народила, немає у сина нащадків, і від цього мені справді до сліз прикро. Ось така моя історія, і я вважаю, що вчинила правильно. З такої невістки, як у мене Соломія, досить і квітів з тортиком. Навіть це – забагато, я так думаю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
