Вадим вже був на сходовій клітці, коли з ліфта вийшла Люда.
– Ти куди зібрався? – здивовано запитала вона.
– Іду від тебе. В мене є інша, – випалив на одному диханні Вадим, –в нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!
Коли він це говорив, то навіть не дивився в очі Люді, а потім щодуху побіг по сходах вниз. Швидкі кроки ставали дедалі тихішими, і враз рипнули вхідні двері під’їзду. А Люда все ще стояла на порозі, спантеличена і дещо розгублена. “Нічого спільного? – думала вона. – А діти?..” І навіть зараз жінка думала не про себе, а про те, як пояснити Васильку та Надійці, що тато їх залишив?..
Вадим сів в автомобіль. Із полегшенням зіхнув: “Ну, нарешті! Швидше б до коханої, до Любави…І розпочати нове життя…” А минуле? Ні, не буде більше минулого, починаю жити з нуля.
Замолоду у Вадима було багато дівчат. Якісь затримувались у його житті трохи довше, інші – лише декілька годин. Одружуватись не квапився. Був упевнений: дружину потрібно вибирати, як кажуть, до життя – дбайливу, віддану, господарську. А такі чомусь Сергієві не зустрічалися. І раптом у його житті з’явилася Люда.
Познайомились вона на одному весіллі. По-дитячому наївна, проста і водночас інтелігентна, надзвичайно вродлива дівчина відразу полонила серце Вадима. І вже за декілька місяців він запропонував Людмилі вийти за нього заміж. Дівчина погодилась. Вадим був, як кажуть, на сьомому небі від щастя. Одне за одним народилися в подружжя діти. Є квартира, авто, високооплачувана робота… І батьки – і її, і його – допомагають… Чого ж іще треба? Життя, як кажуть, вдалося, і Вадим був упевнений у цьому…
А це декілька років тому в їхньому офісі з’явилась Любава. Приїхала вона із сусідньої області за скеруванням. Мала жінка маленьку доньку, яку залишила вдома з мамою. Ото й усе, що знали про нову співробітницю колеги.
Любава була компетентним працівником, якого всі цінували, і дуже часто, на прохання керівника, залишалась після роботи. Тоді й зблизились вони із Вадимом. Не такий уже й молодий начальник, як хлопчисько, закохався у свою підлеглу…
Планів на майбутнє з Любавою Вадим не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішнім днем. Але жінку такі стосунки згодом почали не влаштовувати, і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і переїжджаєш до мене жити, або розбігаємось. Залишати сім’ю Вадим не мав наміру – так і сказав про це Любаві. Та за деякий час пожалів про скоєне і повернувся.
– Вибач, я не можу я без тебе…
На початках усе в них було так, як і раніше. Вадим не шкодував для Любави нічого: купував їй одяг, водив у ресторани. Двічі на рік вони їздили за кордон на відпочинок… Про дітей і тим паче про колишню дружину чоловік і думати забув. Тільки коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, щоб повертався в сім’ю.
– Поки не пізно, сину, одумайся, – вмовляла літня жінка. Василько, он щоразу, коли не приходжу до них у гості, про тебе запитує… Чекає тата, він ж тебе так сильно любить.
Дратували Вадима ті мамині умовляння, тому й приїжджати до батьків почав рідше…
А якось перед Великоднем, коли Вадим в офісі переглядав пошту, під руки потрапила листівка. Розкрив – вітання зі святами і підпис: “Василько та Надійка”. І наприкінці великими літерами старанно виведено: “МИ ТЕБЕ СИЛЬНО ЛЮБИМО І ЧЕКАЄМО, ТАТОЧКУ”.
Щось наче кольнуло всередині… Вадим навіть усміхнувся, згадавши дітей: Василька, який так схожий на нього, й Надійку – та, хоча й дівчинка, але завжди бігла до татуся: і з радощами своїми, і з образами… Ще раз поглянув на листівку.
В голові навіть майнула думка взяти бодай на день дітей: піти разом на дитячий майданчик, в кафе… Але враз згадав про Люду: знав, що вона цього не дозволить. Дуже вже ревнувала Вадима до його минулого. Хоча… Хіба діти – це минуле?.. Вадим закрив вітальну листівку і заховав у шухляду…
Від матері він інколи чув новини: що Василько грамоту отримав, а Надійка прихворіла – десь застудилася… Від матері й довідався, що Люда, колишня дружина, заміж вийшла, і тепер все в неї добре.
– Ой Вадиме, Вадиме, – зітхала жінка, – пошкодуєш ти, дуже пошкодуєш, але буде пізно… Та що там казати – то вже пізно…
А мати тоді як у воду дивилася: не склалося в Вадима життя з Любавою. Та й стала вона якоюсь зовсім іншою– корисливою, егоїстичною… А може, й була такою, та засліплений коханням чи радше тимчасовим захопленням Вадим цього раніше не помічав?
А якось увечері після роботи чоловік вирішив заїхати до дітей. Тепер йому байдуже, буде сердитись Люда чи ні. Та і їй, здається, тепер теж однаково, вони ж чужі…
Довго стояв Вадим під вікнами будинку. Все думав, що має сказати, як поводитись. Та й, мабуть, є ж у квартирі й той Людин, новий чоловік… Але що Вадимові до нього: до своїх же він дітей прийшов…
Уже біля квартири декілька хвилин переминався з ноги на ногу, прислухався. За дверима було чути сміх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив Василько. До цього радісне обличчя хлопчика раптом стало здивованим. Він покликав сестричку. Надійка теж якось дивно дивилась на тата. Слова ніби застрягли в горлі. Ця хвилина мовчанки всім здалась вічністю. Вадим спробував усміхнутись і розгублено, навіть трохи винувато простягнув пакет із солодощами… Діти й далі стояли спантеличені на порозі…
Вадим вибіг на сходову клітку, не сказавши дітям жодного слова. Він зрозумів, що в цьому домі його не чекають. Все склалось так, як він і хотів… колись…
Передрук без посилання на ibilingua заборонений!
Фото ілюстративне – muftyat.kz
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
