fbpx
життєві історії
Від мене відвернулася вся рідня через те, що я залишила чоловіка з двома синами і виїхала на вільну територію. Так, для мене Україна і майбутнє моїх трьох дітей виявилися важливіші, може я й не права. Мовляв, всі близькі тут, все нажите, домівки. Якось, казали, відремонтуємося та будемо жити. Влада, мовляв, міняється, а наш дім тут

Чотири місяці ми родиною прожили в окупації, і ось мені з двома молодшими дочками вдалося виїхати через росію і Європу в Київ до старшого сина.

У нас з чоловіком троє спільних дітей, старший син студент у Києві, а дві молодші донечки мають 8 і 5 років.
У чоловіка ще є два сини від першого шлюбу, але жили вони завжди з нами, хлопцям 26 і 24 роки. Коли виросли, вони переїхали на окреме житло в нашому містечку. Обоє ще не одружені.

Отже, склалася така ситуація. На момент початку цього всього ми були всі разом у нашому будинку, пересиділи це все. Потім почалося життя в руїнах при «новій владі».

Я втратила роботу, донечки не могли ходити в садок і школу. Чоловік пішов працювати у господарську сферу – хоч якісь же гроші треба.

До мене все частіше приходили думки про виїзд. Я не бачила там майбутнього ні для нас, ні для доньок.

Дякувати Богу, старший мій син був весь цей час в Києві.

Але чоловік і всі мої рідні були проти виїзду. Всі – чоловік, мама, тато, сестра і брат, наші друзі відмовляли мене від такого кроку. Мовляв, всі близькі тут, все нажите, домівки. Якось, казали, відремонтуємося та будемо жити. Влада, мовляв, міняється, а наш дім тут.

Та й виїхати було складно, небезпечно і дорого. Але в мене були деякі запаси – відкладала на ремонт, але сенсу тепер у ньому не бачила.

Чоловік категорично відмовився їхати, сказав, що не покине старших синів, а їх вивезти не реально.

І я пішла проти волі всіх, виїхали з двома дочками до старшого сина в Київ.

Дуже допомогли це зробити знайомі сина зі столиці, вони про все домовлялися з-відти: з волонтерами, перевізниками…

Що нам довелося з дівчатками витримати в дорозі – не хочу й згадувати. Але, на щастя, все позаду. Вже кілька тижнів ми в столиці, нас поселили в гуртожитку сина, умови нормальні, діти видихнули, звикаємо до вільного життя, до того, що можна знову говорити українською на вулиці, є кафе, магазини й аптеки…

Все це було раніше і в нашому місті, у минулому житті, до приходу «асвабадітєлєй». Зараз там все в руїнах, а цивілізація відкинута на 70 років назад.

Ми туди не повернемося, хоча душа плаче за домівкою, рідними. До того ж, я розумію, що напевне, це кінець нашого спільного життя з чоловіком, а ми були разом 20 років. Та назад дороги нема.

Зараз вся рідня, яка залишилася там, не спілкується зі мною через те, що я залишила чоловіка з двома синами і виїхала з донечками на вільну територію.

Так, для мене Україна і майбутнє моїх трьох дітей виявилися важливіші за побудоване й нажите, за рідних людей. Може я й не права, але інакше вчинити не могла.

Автор – Олена К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.