Від нудного святкування ювілею свекрухи ми зі Степаном втекли в Карпати, думаючи, що нас точно не знайдуть. Та де там – щойно я переступила поріг готелю, як почула знайомий голос позаду: – Ти, мабуть, і не чекала мене тут побачити, правда? – сказала свекруха тримаючи валізу. Вже за секунду її погляд свідчив: “Ану, пояснюй, навіщо ви втекли від мого свята?” 

– О, невже ти не здогадувалася, що й ми зі Степаном сюди приїдемо? – переможно промовила свекруха, стоячи в коридорі нашого готелю. – Михайло ж сам проговорився, що ви на цей тиждень плануєте втекти в гори, а ми з його батьком вирішили: а чому б і нам не розвіятися та не змінити обстановку?

Я відчула, як у мене щелепа відвисає. Усе, чого я так прагнула – це тиша, спокій і жодних родичів, особливо 13 лютого, в день народження Нелі Василівни. І цілком закономірно, що на наступний день – День закоханих. Хотілося влаштувати міні-втечу тільки для себе та Михайла. А тут на тобі – свекруха ще й з гордістю повідомляє, що вони відразу забронювали номер поруч, щоб “більше часу провести з нами в горах”.

– Нелю Василівно, – намагалася я зберігати спокій, – ви ж самі казали, що будете збирати гостей, робити святковий стіл у себе вдома…

Вона поблажливо махнула рукою:

– Та навіщо витрачати гроші на ті застілля? Краще вкладати в емоції! Ми зі Степаном зважили всі за і проти, й вирішили поїхати слідом за вами. Ех, Карпати! Свіже повітря, прогулянки, чани з гарячою водою. Можете нас привітати – це і мій ювілей, і ваш День закоханих, тут всім знайдеться радість!

Я мало не зомліла від обурення. Мій романтичний план на два дні в тиші з чоловіком котився в прірву. Уже й говорити про те, щоб уникнути застілля на честь свекрухи, було безглуздо. Вона ніби насмішкувато дивилася в мої очі й водночас солоденько всміхалася: мовляв, яка ж я, невістка, щаслива її тут бачити.

Михайло, як завжди, знебарвлений і спантеличений. Наче не розумів, чому я злюся, коли “всі свої” в одному місці. Він хотів би й те, й інше: і мене порадувати, і маму не засмучувати. Але ж я-то знаю, що у нашому випадку це складно сумістити. Особливо коли свекруха – жінка рішуча, якій до вподоби всіх контролювати та керувати процесом.

Тим часом я намагалася повернути собі рівновагу. Та де там – тільки-но ми з Михайлом вирішили скористатися простенькою гірською сауною, щойно вийшли з номера, натрапили на Нелю Василівну й Степана, котрі радо запропонували:

– Може, підемо разом? Чим нас більше, тим веселіше!

Добре, думаю, веселіше їм. А мені? Моя уява про ідеальний відпочинок обмежується нашим з чоловіком затишним усамітненням, а не колективними купаннями під пильним наглядом свекрухи. Зрештою, ми приїхали розслабитися, а в результаті маємо родинний з’їзд у мініатюрі.

Мені здавалося, що зараз я не стримаюся, коли вдруге в холі готелю свекруха, зустрівшись поглядом, видала:

– О, до речі, я вже записалася на екскурсію на водоспад. І вам усім місця замовила. Щоб разом їздити, не нудьгувати. Мені ж так приємно, що ми тут у повному складі.

Під “повним складом” вона мала на увазі саме нашу парочку з Михайлом. Стільки років я борюся з нав’язливими ідеями свекрухи про те, що сім’я – це єдиний організм, який неодмінно мусить все робити спільно. І що відгалуження в вигляді короткої романтичної подорожі без неї – ледь не злочин.

Чим більше намагалася тримати себе в руках, тим сильніше відчувала, як мене просто знищує це “щасливе возз’єднання”. Хотілося хоч раз без свекрушиного погляду на мої дії: не пояснювати, чому ми з Михайлом вирішили посидіти в кафе вдвох, а не йти разом з нею та Степаном на дегустацію місцевих наливок. Не виправдовуватися, що свідомо пропустила спільну вечерю, бо хотіла провести романтичну годинку в номері.

Увесь цей день я прожила між емоційним розчаруванням та внутрішнім лютим сміхом. Адже ситуація абсурдна: я зробила все можливе, щоб оминути застілля, втекти в гори, а моя свекруха, замість того щоб лишитися в рідних стінах та зустріти гостей, примудрилася за нами просочитися. Ще й примовляє, що “так чудово, коли всі разом”, наче це якийсь родинний тимбілдінг, а не моя приватна втеча від її ж таки ювілею.

І зараз, сидячи ввечері біля каміна, я намагаюся відволіктися від свого обурення й зрозуміти: чи то я занадто перебільшую, чи це справді вкрай дивно, коли свекруха намагається втручатися навіть у романтичний відпочинок? А ви як гадаєте – чи нормально це, коли навіть за сотні кілометрів від дому вас наздоганяють надмірно ініціативні родичі?

Автор – Карамелька

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!

You cannot copy content of this page