fbpx

Від життя з батьками мене трусило, тому у віці вісімнадцяти років я переїхав жити на інший кінець України. Ірина, моя сестра згодом виїхала на заробітки в Німеччину. Та минуло двадцять років, як вона з двома дітьми постала на моєму порозі. Того дня ми ми посперечалися. “Ти маму кинув напризволяще, і зі мною так чиниш? Ми ж найрідніші для тебе люди”. Я зрозумів, що сестра просто пішла по слідах мами, і це сумно

Від життя з батьками мене трусило, тому у віці вісімнадцяти років я переїхав жити на інший кінець України. Ірина, моя сестра згодом виїхала на заробітки в Німеччину. Та минуло двадцять років, як вона з двома дітьми постала на моєму порозі. Того дня ми ми посперечалися. “Ти маму кинув напризволяще, і зі мною так чиниш? Ми ж найрідніші для тебе люди”. Я зрозумів, що сестра просто пішла по слідах мами, і це сумно

Моє дитинство було важким. Я не любив йти додому, я не любив залишатися ні з ким у нашій родині. Мама з татом постійно сперечалися. Моя старша сестра, Ірина, на відміну від мене, пристосувалася до такого “ритму” життя, хоча мені дивно, як…

У маминій родині завжди сперечалися через гроші та майно, і кожна спільна посиденька чи святкування закінчувалася “бурею”

Татова родина була повна тих, хто полюбляє триматися за чарку. Кожного разу, коли хтось з’являвся у нас або ми заходили до них, вони всі поводилися просто нестерпно. Я згадую ці моменти і мороз йде по шкірі.

У вісімнадцять, одразу після закінчення навчання, я вирішив, що піду, що більше в цьому середовищі жити не буду. Нікому нічого не кажучи, я зібрав речі, сів на поїзд і поїхав на інший кінець України.

Відтоді я епізодично спілкувався зі своєю родиною. Але це було мені явно не в радість.

Приблизно через два роки після мого від’їзду мама прогнала з квартири тата, коли дізналася, що той “заклав” їх однокімнатну квартиру, яку вони здавали в оренду.

Тоді вона вперше зі мною зв’язалася. “Синок, повертайся додому. Тут ти також знайдеш хорошу роботу, будеш жити вдома і все буде добре. Я досі не можу оговтатись після розлучення, тому не працюю, але я тобі допоможу чим зможу, – манила мене до себе мама.

Мені все було зрозуміло, просто мама не хотіла працювати. Вона була здоровою, Ірина сказала мені це, коли проїжджала через моє місто, їдучи до Німеччини на роботу.

На той час я перервав з нею всі контакти. Мама все ще надсилала мені сльозливі повідомлення, але з часом перестала. Я не хотів знову занурюватися у це життя.

Я хотів прожити своє життя подалі від них, що мені цілком вдалося. Я заснував кав’ярню, яких згодом стало декілька, і я справді добре став за цей час на ноги.

Не так давно заїхала до мене Ірина. Через майже 20 років. Вона виглядала зовсім інакше, повненька, тягнучи за собою двох дітей, що скиглили. Вона нагадувала мені нашу маму, що водночас заспокоювало і лякало мене. Ірині явно не вдалось життя в Німеччині і сестра вирішила скопіювати долю нашої родини.

“Ох, братику, як важко мені було на чужині. Генрік залишив мене і дітей напризволяще. І до кого мені звертатися, як не до сім’ї?” – пояснила вона мені.

Коли я відмовився їй допомогти, не бачивши її майже два десятиліття, вона заплакала не своїм голосом: “Що ти за людина? Ти залишив маму в біді, і я тобі геть байдужа? Ми ж твоя сім’я! Найрідніші для тебе люди!”

Я пояснив їй, що не вважаю нікого з тих людей рідними. Що ми виросли в поганому середовищі, від якого я все ще намагаюся оговтатися, і що я не хочу мати нічого спільного з кимось із них.

Ірина глянула на мене зухвало, виходячи з кабінету. Через кілька місяців я отримав листа, в якому стверджувалося, що я відкрив свої кафе на сімейні гроші, які мали належати Ірині та мамі, і вони хотіли б їх повернути.

Я щиро вірю, що ці люди врешті-решт дадуть мені спокій. Я втомився…

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page