Відійшла в засвіти наша тітонька Аделя. У неї у Львові три квартири. В одній вона жила сама, а дві – здавала квартирантам. І все вона заповіла моїй мамі. Нас у мами троє, всі ще живемо на орендованому житлі.
І ось ми вирішили умовити маму переписати на нас ці квартири, адже у них з батьком і квартира хороша, і дача. Але мама стала в позу і сказала, що ні на кого вона нічого поки що переписувати не буде.
Що вони з татом уже хочуть не працювати, а жити для себе. Що так і будуть здавати ці квартири, а самі подорожувати, відпочивати, слідкувати за здоров’ям.
У мене просто слів немає. Троє дітей живуть на оренді з маленькими дітками, а мама думає про себе з батьком. Ну от як її після цього назвати мамою?
Я ще не могла повірити, що вона це сказала серйозно. Думала, що просто емоційний порив, мине. Але дні йшли, мама не змінювала своєї думки.
— Тобі не здається це несправедливим? — спитала я у сестри, коли ми зустрілися у парку.
— Ще й як здається! — обурено сказала вона. — Це ж не вони заробили ці квартири! Чому вони тепер мають на цьому наживатися, коли ми ледве кінці з кінцями зводимо?
— Я пробував говорити з нею, — зітхнув брат під час нашої зустрічі. — Вона тільки руками махає: “Я все життя важко працювала, тепер хочу для себе пожити”. А ми що? Ми теж важко працюємо!
— Найгірше, що це виглядає, ніби вона нас покинула, — додала я. — Раніше все було для дітей, а тепер раптом діти вже не важливі?
Ми вирішили зібратися всі разом і ще раз поговорити з мамою. Може, не розуміє, наскільки нам складно?
За столом у батьків вдома було напружено. Мама сиділа з кам’яним обличчям, батько мовчав, лише пив чай.
— Мамо, ти справді не хочеш допомогти нам? — почала я.
— Я вас виростила, дала вам освіту. Далі самі, — коротко відповіла вона.
— А тітчині квартири? — не витримав брат. — Чому ми не можемо в них жити, а ви будете здавати їх і витрачати гроші на подорожі?
— Бо це наша справа, — втрутився батько. — Ми вже не молоді, хочемо нормально пожити, не думати про роботу.
— А ми не хочемо нормально пожити? — сестра дзвінко ложкою об тарілку. — Ви ж знаєте, що ми орендуємо житло, що нам складно!
— У вас є руки, голови, можливості. Хто заважає вам самим купити житло? — холодно сказала мама.
Я мало не підскочила від обурення.
— Ти серйозно? Ми тягнемо дітей, платимо кредити, робимо все можливе! Ми не просимо грошей, ми просимо тільки житло, яке тобі просто впало з неба!
Мама тільки стенула плечима:
— Я вже сказала, що вирішила. І воно не впало з неба – я доглядала тітку Аделю сама.
Того вечора ми розійшлися чужими.
Тепер я не знаю, як бути. В голові не вкладається, що моя мама так з нами вчинила. Що робити далі? Прийняти це чи якось вплинути на неї, щоб вона все ж таки змінила рішення?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
