fbpx

Відколи почалась війна, брат, не соромлячись, кожного дня веде свої п’ятьох дітей і дружину до мами на обід чи вечерю. Діти, наче саранча, спустошують весь холодильник, а мама просто мовчить, оскільки це її внуки. Після того, як вона мені зателефонувала вся в сльозах, я не витримала

Відколи почалась війна, брат, не соромлячись, кожного дня веде свої п’ятьох дітей і дружину до мами на обід чи вечерю. Діти, наче саранча, спустошують весь холодильник, а мама просто мовчить, оскільки це її внуки. Після того, як вона мені зателефонувала вся в сльозах, я не витримала

Мама нас з братом виростила, можна сказати, одна. Жили ми в селі, мали невеличку господарку.

Поки мама могла, то тримали і курей і гусей і навіть корівчину. Але коли мама занедужала, були проблеми з серцем, то вирішили всього господарства позбутися, оскільки допомоги від нас з Олегом великої не було – ми були студентами.

Тата ж не стало, коли нам було всього 8 і 10 років.

Мама не стала вдруге виходити заміж. Вона вирішила присвятити своє життя дітям. Вивчити, поставити на ноги.

Минали роки, ми подорослішали.

Я вивчилася на провізора, а ось брат так училище і не закінчив, пішов працювати спершу в СТО, автівки ремонтував, а потім на будову перейшов.

Першою заміж вискочила я. Чоловік був з іншої області, куди я й переїхала жити. Рік за роком у нас з’явилися два синочки.

Через три роки знайшов собі наречену і Олег. Дівчина була з сусіднього села, і відразу ж скажу, трішки “необтесана”.

Якось з допомогою батьків вони придбали в нашому селі старенький будиночок, і стали жити-поживати і дітей наживати. Так-так, саме дітей, оскільки на даний час їх в них вже п’ятеро. Три хлопчики та дві дівчинки.

Живуть дуже бідно. Заробляє лише Олег, ну і на дітей там якісь гроші держава дає.

Але їм то можливо й вистачило, та у невістки Люсі така дивна звичка, що як тільки появляються в руках гроші, вона має їх всіх “позбутися”.

Купляється тоді все, від ковбаси салямі до ікри. Переважно вони тратять гроші на – делікатеси.

Я якось приїхала їх провідати, то навіть пачки макаронів чи рису в домі не було.

– Біжи Васильку в магазин, і купи!

Мене це так здивувало. Повна хата дітей, а елементарних продуктів немає. Зате на столі красувався – ананас і обгортка від дорогого сиру, який навіть я собі не купую, оскільки шкода грошей…

І ось коли почалась війна в Україні, з роботою стало геть кепсько, вони стали все частіше на обід, чи вечерю навідуватися до нашої мами.

Вона жінка скромна, ну скільки тої пенсії. Я чим можу їй допомагаю. А ось Олег мало того, що навіть гривні їй не дає, так він ще й всю сім’ю волоче кожен день, щоб поїсти чогось гарячого і смачного.

Мама мені телефонує і ледь не в сльозах каже, що онуки забігли в хату, відразу ж холодильник відкрили, і всі запаси на тиждень-два – з’їли.

Тепер мама кожного дня повинна наготувати на сімох людей, ну і вона восьма.

Ну добре, хоч харчами не перебирають, їдять все що мама наготує.

Але ж це не вихід. Я вважаю це ненормальним.

Я вже і Олегу телефонувала. Якось легенько, щоб не образити, просила не приходити до мами, але він все наче крізь вуха пропускає. Йому так вигідно, і нічого з цим не поробиш.

Мене це також напружує, оскільки я мамі пересилаю гроші а вона тратить їх не на себе, а на онуків і невістку.

Люся сама працювати не хоче. Вона звикла з декрету в декрет йти, яка там робота може бути.

Мама сама Олегу нічого не може сказати, оскільки розуміє, що війна, з фінансами трудно, але ж так жити також не вихід. Та й не зручно їй рідних людей “прогнати” з домівки.

Що скажете дорогі читачі?

Як вийти з цієї заплутаної ситуації?

Як донести до брата інформацію, яку він навідріз відмовляється чути?

Фото ілюстративне спеціально для – ibilingua

Передрук без посилання на ibilingua – заборонений!

You cannot copy content of this page