fbpx
життєві історії
Відколи я переїхала до Києва, мама в гостях у мене була, а ось сестра з племінницею ще жодного разу. Тому коли мама зателефонувала і повідомила, що вже взяла квитки, я щиро зраділа, оскільки дуже сильно за ними сумувала. Ми з Валерою зустріли їх на вокзалі, все, як годиться. Довго ввечері за столом не засиджувались, адже дорога не легка. А зранку в моїй голові вже був складений план. – Не думала, що моя дочка така!, – сказала мама на прощання

Відколи я переїхала до Києва, мама в гостях у мене була, а ось сестра з племінницею ще жодного разу. Тому коли мама зателефонувала і повідомила, що вже взяла квитки, я щиро зраділа, оскільки дуже сильно за ними сумувала. Ми з Валерою зустріли їх на вокзалі, все, як годиться. Довго ввечері за столом не засиджувались, адже дорога не легка. А зранку в моїй голові вже був складений план. – Не думала, що моя дочка така!, – сказала мама на прощання.

– Можна ми приїдемо? Валера не проти? Ми на кілька днів, щоб подивитися Київ, — сказала мама.

– Звісно, приїжджайте, все гаразд, – відповіла я.

До Києва я приїхала чотири років тому. Спершу жила в гуртожитку, а потім ми познайомилися з Валерою. За рік розписалися, і я переїхала до нього. З мамою моєю бачилися рідко, оскільки вона жила у Хмельницьку. Разом із нею жила моя старша сестра Люба.

У Люби життя було не легке. Чоловік попався недолугий, але на розлучення вона ніяк не наважувалася. Мама завжди її тягла на собі, та й поїздка до Києва була за рахунок мами.

– Доню, нам нічого не треба. Зробиш нам невелику екскурсію та й усе. Тільки племінницю треба зводити до кінотеатру, вона ж ніколи там не була, — заспокоювала мене мама.

Ми з чоловіком вирішили, що перший день проведемо з родичами, а другого віддамо їм ключі і підемо на роботу. Тим більше, що нас свекри на ювілей запросили, я не могла відмовити.

Увечері ми зустріли маму, сестру і племінницю як належить. Ми нагодували, постелили всім і пішли відпочивати. Вранці після сніданку вирушили до Дитячого світу, де племінниця почала капризувати. То вона бургер хоче, то сукню, то мультфільм їй не сподобався.

– Ужас, я тепер дітей не хочу, — сказав мені на вухо чоловік.

Повернулися ми додому вже пізно. Ми з чоловіком були раді, що впоралися зі своєю місією, і видихнули. Але вранці на нас чекала чергова “буря” від матері:

– А чому ви залишаєте нас? Як ми на Майдан самі дістанемося? Ми ж загубимося в метро.

– Мамо, ми так домовлялися. Нас у гості покликали, не піти я не можу. Якщо що, дзвоніть, — відповіла я.

– Ми до вас у гості приїхали, а ви…! Так не можна чинити. Я відразу зрозуміла, що зять не радий нашому приїзду, але ж не можна так демонстративно це показувати. Приведеш на світ дитину, а вона тебе покине! Тоді і до матусі прибіжиш!

– Мамо, як ти можеш таке казати? Ми перед приїздом із тобою все обговорювали.

– Ну так, Валери маму треба пошанувати, а на свою начхати. Ти будеш у гостях відсиджуватись, а ми мотатись самі по великому місту!

Валерій вийшов надвір, адже слухати це більше не міг. Ви можете мене вважати поганою дочкою, але я залишила мамі ключі та теж пішла. Настрій був зіпсований, проте свекри швидко зарядили нас святковою атмосферою. Мало того, ми ще й на ніч у них залишилися, щоби знову не вислуховувати претензії на свою адресу.

– Ти проміняла нас на чужих людей! Тільки подумай, куди бігти будеш вразі чого, якщо вони образять тебе. Ми більше до тебе не приїдемо, та й можеш сама не приїжджати, — сказала на прощання мама.

Я просто попрощалася з нею. А сенс виправдовуватися?

Фото ілюстративне