Відкривала квартиру я тремтячими руками. В коридорі на мене переляканими очима дивилися дві пари очей. Не сказавши ні слова, парочка побігла в кімнату, а через хвилинку до мене влетіла запихана сусідка Неля. – Я все тобі поясню, – навіть не привітавшись сказала вона.
Звати мене Любов Павлівна. На сьогоднішній день мені шістдесят років. Живу я одна недалеко Києва. Я виховала двох синів: старший живе і працює у столиці, а у молодшого в Одесі два готелі.
Зрозуміло, що я щоліта їжджу відпочивати до молодшого сина. Ігор мені виділяє чудовий номер з видом на море. У мене є кішка, коли я їду, я прошу сусідку її годувати.
Коли я виїжджала, то й уявити не могла, що мене чекатиме вдома, коли я повернуся. Я знаю сусідку понад тридцять п’ять років, ми з нею з першого дня в цьому будинку живемо разом, а тому я без задньої думки передала їй ключі та поїхала на відпочинок.
Місяць, який я провела в Одесі був чудовий: я відпочивала, купалася, засмагала, гуляла набережною. Все було просто чудово, але потім зателефонував старший син і сказав, що вони з дружиною занедужали, і з маленькими дітьми нема кому сидіти.
Я одразу ж купила квитки і приїхала додому. Якби не ця ситуація, то я додому повернулася б на тиждень пізніше, але ситуація була важливою, а тому мені довелося терміново виїжджати. Після того, як я повернулася, я бігла додому, щоб переодягтися, залишити сумки і відправитися до онуків. Але те, що я побачила, підходячи до власного будинку, мене вразило наповал.
То був ранок субота, а тому народу вже на вулицях було чимало. Коли я підходила до будинку, то поглянула на балкон і побачила, що на ньому стоїть хлопець з дівчиною. Я нічого не могла збагнути!
Я своїм ключем відчинила вхідні двері і запитала у чоловіка та жінки, хто вони такі і як вони потрапили до моєї квартири.
Вони втекли в кімнату, а я так і залишилася стояти у передпокої з речами. Я так думаю, що дівчина встигла якось повідомити сусідку, а може, та сама почула і теж вийшла на сходовий майданчик зі словами: “Я тобі зараз все поясню – це моя племінниця, зі своїм нареченим”.
У мене навіть не вистачило слів, щоб описати всю безтактовність такого вчинку. Як у сусідки вистачило совісті пустити в мою квартиру чужих людей, та ще й у мене не спитати дозволу. Я одразу вирушила перевірити чи на місці всі мої цінні речі, дякувати Богові все залишилося на своїх місцях. Але незважаючи на всі вибачення сусідки я все ж таки сильно на неї образилася і не спілкуюся з нею і досі.
Мене вражає людська безтактність і нахабство: як можна було віддати ключі чужим людям і навіть не спитати дозволу в мене?
Фото ілюстративне
