fbpx
життєві історії
– Відьма, відьма! Це відьма! – кричала кожного разу Лідка, як тільки бачила дитину на вулиці саму чи з ватагою дітвори. Маленька Оленка злякано зіщулювалася в грудочку, бігла мерщій кудись ховатися від очей і криків злої тітки. І тільки вже дорослою Олена відшукала постарілу Лідію, щоб спитати: за що їй те було?

Ходили чутки про Лідію в селі різні. Говорили, що коли тонув її чоловік, Ліда не дома була, як всім розповіла потім, а поруч, бачила, що він під кригу провалився, а на допомогу не покликала… Правди ніхто не знав, але все ж таки хтось бачив у той день жінку, коли вона від річки йшла, а пізніше підняла тривогу, що Стьопка з рибалки не повернувся.

Минуло кілька років, все призабулося. Але сталася та подія після того, як овдовів Федір, за якого Ліда ще в юності хотіла, але він тоді Алевтину тендітну обрав замість неї.

І ось Федір – вдівець, так Лідія тепер за невдахою Степаном заміжня, дочка Люда вже студентка в області. Ех, була б вона сама… Вже вдруге свого шансу не проґавила би.

Як під замовлення Лідії – той зимовий випадок на річці зі Степаном…

Ліда витримала певний час, пожурилася за чоловіком, а потім все частіше почала заходити до Макарівни, Федорової матері, в гості. Погомоніти, чаю чи чого й міцнішого випити.

Для Макарівни, яка теж вже багато років як вдова, не таємниця, що Ліда за Федю давно хоче. Та й Макарівна не проти, якщо вже по правді, щоб Федір зійшовся з Лідою. А то сам-один як палець, син їхній єдиний з Алевтиною, Олег, вже виріс і в столицю подався, там і осів.

А Ліда що – гарна ще, роботяща, за Федором з ранніх літ упадає. А те, що люди тоді шепталися після випадку зі Степаном… Може, то й пусті балачки. Макарівні головне, щоб сина її любила жінка, щоб старів не самотнім. Вдвох і легше, і веселіше. Кому, як не Макарівні, не знати…

Одна халепа: Федір як сторонився все життя Ліди, так і сахається від неї досі. Пробувала Макарівна поговорити з сином, та він і чути про таке сватання не хоче, руба у відповідь, щоб мати навіть не пробувала його життя влаштовувати, якщо хоче з ним мирно жити. А Макарівна хоче звісно, дочка далеко заїхала, один в неї тут Федя поруч. І хотіла би Ліді допомогти, але ця справа не в її компетенції.

Федір, як пройшло п’ять років по Алевтині, поїхав на місяць до сина в Київ. Вперше подався на столицю подивитися.

А повернувся додому в село з Надією, на п’ятнадцять років молодшою, та ще й з дитиною малою, семирічною Оленкою. Що дівча з’явилося від однієї пристрасті, яка не виправдала Надіних сподівань, ніхто, крім них двох, не знав.

В селі нікому нічого не пояснювали, зійшлися та й жили собі, лікували одне одного любов’ю, ростили Оленку, яка швидко з сільськими дітлахами-ровесниками потоваришувала.

Добре жили Федір з Надією, і Макарівна за них раділа.

А от Ліда місця собі не знаходила: знову від неї бажане вислизнуло…

І не придумала нічого кращого, як зриватися на малій Оленці.

– Відьма, відьма! Це відьма! – кричала кожного разу Лідка, як тільки бачила дитину на вулиці саму чи з ватагою дітвори.

Маленька Оленка злякано зіщулювалася в грудочку, бігла мерщій кудись ховатися від очей і криків злої тітки.

Одного разу, коли дівчинка поверталася з сільської крамнички додому з хлібом, з під розлогого дерева вискочила Лідія, схопила дитину за плечико:

– Відьма мала, це через тебе я щастя не маю! Ти винна, приворожила його до мамки своєї очиськами своїми відьомськими! Тільки спробуй пожалітися на мене комусь – зі світу зведу, почула?

Якось Оленка бігла поміж Лідину хату, тітка на хвіртці висіла, немов чекала.

– Йди-но цуциків покажу маленьких, і собі вибереш, – погукала дівчинку. – Та не буду я тебе ображати, ходи!

Оленка недовірливо, але підійшла: дуже вже цуценят малих любила.

Лідія її – за руку і до літньої кухні. Зачинила зовні, пішла корову доїти. Що хотіла зробити дитині – лишилося її таємницею. Бо Оленка зуміла висадити вікно у задній стіні і втекти, оббігти городами вулицю і повернутися додому.

Нікому нічого не сказала, пам’ятала погрозу…

На щастя, скоро Федір з Надією і Оленкою виїхали в Київ. Наді запропонували викладання в університеті, яке вона закинула за тією пристрастю і появою пізньої донечки, а Федору влаштуватися на роботу поміг син.

Почався новий етап життя.

І тільки вже дорослою Олена відшукала постарілу Лідію, щоб спитати: за що їй те було?

Бо всі роки не давали дівчині спокою ті тітчині нападки…

Тітку Ліду на старість забрала доглядати дочка Людмила. В неї, у сусідньому з селом райцентрі, і знайшла Олена Лідію Василівну. Хвору, немічну, злу, невдоволену життям у всіх його проявах. Сиділа у дворі на стільці під грушею, щось мурмотіла під носа.

Людмила Оленку впізнала, бо бачила ж ще малою не раз, коли на вихідні з навчання в село до мамки їздила.

Привітала молоду жінку радісно, здивувалася візиту, але розпитувати гостю сама ні про що не стала, пішла в будинок чаю зігріти.

А Олена до Лідії підійшла.

– Здрастуйте, тьотю Лідо! – поздоровкалася. Стара підняла голову. – Впізнаєте мене?

– Не знаю, хто ти, – насуплено відказала баба.

– Та відьма ж я, відьма мала. Хіба забули? – нагадала Оленка.

– А… Відьма мала… – баба Ліда ще раз ковзнула по дівчині поглядом. – Ти й тут мене вирішила дістати?.. З Федькою не дала нам разом бути, а тепер і сюди по мене добралася?

В Олени враз зникло бажання про щось розпитувати бабу далі. Та й про що?.. Все стало й так ясно.

Оленчині батьки, тато (вона навіть подумки ніколи не називала його вітчимом) Федір і мама Надія, живуть у злагоді. Тато дуже постарів, але ще бадьорий, а на дачі так і зовсім оживає. Мама, хоч і на пенсії давно, досі ще викладає. Оленка допомагає їм, чим може, часто в гості їздить. А в самої – весілля через місяць.

Що там баба Ліда собі багато років тому вбила в голову, Олені враз стало не цікаво. То лише бабина справа, нехай собі й доживає з нею.

Оленка випила з Людмилою чаю, побалакали про те-про се, новинами про спільних знайомих обмінялися. Та й поїхала Олена назад у своє столичне життя.

А Лідія Василівна ще три роки після того щось бурмотіла сама собі на стільці під грушею, і на те бурмотіння ніхто не звертав уваги: ані заклопотана Людмила, ані ті, кого баба в розмові з самою собою згадувала…

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, fotokto

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook