— Віктор знову не помив посуд, як же я тобі заздрю, твій Макар — ідеал, — бідкалася Ангеліна, допиваючи каву. — Мій Макар не просто миє посуд, він вимиває з цього дому залишки моєї особистості, — прошепотіла я так, щоб вона не почула. Подруга бачила лише блискучу кухню, але не помічала, як Макар щойно непомітно переставив мій телефон у те місце, де він міг бачити всі сповіщення. Попереду був вечір, який мав зруйнувати цю ілюзію назавжди.
Мій Макар здавався оточуючим справжнім ідеалом, зітканим із чеснот, про які інші жінки могли лише мріяти. Кожного разу, коли до нас заходила моя подруга Ангеліна, вона не втомлювалася розсипатися в компліментах, розглядаючи вичищену до блиску підлогу або вдихаючи аромат свіжоспеченого пирога з яблуками та корицею.
— Тобі так пощастило, — зітхала вона, зручно вмостившись у кріслі. — Мій Віктор навіть чашку за собою в раковину не поставить, а твій Макар і випере, і приготує, і ще й тобі ноги розімне після роботи. Де таких видають?
Я лише мовчки посміхалася, ховаючи тремтіння пальців за складками скатертини. У нашому домі пахло чистотою та затишком, але для мене цей запах давно став задушливим. Макар справді робив усе. Він прокидався раніше за мене, щоб приготувати сніданок, він знав, де лежить кожна шкарпетка, і ніколи не забував про річницю нашого знайомства. Але за цією ідеальною картинкою ховалася холодна, механічна педантичність, яка поступово перетворювала моє життя на камеру з м’якими стінами.
Конфлікт почався не вчора. Все накопичувалося місяцями, як пил під диваном, який Макар так ретельно вимітав. Його турбота була агресивною. Він не просто допомагав — він витісняв мене з мого власного простору. Коли я намагалася приготувати вечерю сама, він ставав поруч і починав переставляти дошки, мовчки забираючи в мене ніж, бо я нібито різала овочі не під тим кутом.
— Макаре, я сама впораюся, — казала я, намагаючись зберегти спокій.
— Тобі треба відпочити, ти виглядаєш втомленою, — відповідав він рівним голосом, м’яко відсторонюючи мене ліктем від плити.
Ця його ввічливість була гіршою за відкриту сварку. Він ніколи не підвищував голос, ніколи не лаявся. Його зброєю була ідеальна поведінка, проти якої неможливо було виставити жодного логічного аргументу. Як можна скаржитися на чоловіка, який тримає дім у повному порядку?
Ангеліна продовжувала свій монолог про недоліки свого сімейного життя, не помічаючи, як я стискаю краї серветки.
— Знаєш, я іноді думаю, що ти просто занадто вибаглива, — додала вона, глянувши на мене з легким докором. — Подивися, як він на тебе дивиться. Це ж справжня відданість.
Я подивилася на Макара, який у цей момент акуратно розставляв книжки на полиці за алфавітом. Він відчув мій погляд, повернувся і ледь помітно кивнув. У його очах не було тепла — там був лише розрахунок і контроль.
Одного вечора, коли дощ нещадно бив у шибки, а старий ясен під вікном скрипів, наче стогнав від болю, я випадково знайшла те, що він так ретельно приховував. Макар пішов у магазин за свіжим хлібом, бо той, що лежав у хлібниці, здався йому недостатньо м’яким. Я шукала свою стару записну книжку в його кабінеті — єдиному місці в квартирі, куди він просив мене не заходити без нагальної потреби.
У нижній шухляді столу, під стосом паперів, лежав товстий зошит у шкіряній палітурці. Я відкрила його, очікуючи побачити робочі записи, але те, що я там прочитала, змусило повітря застрягти в моєму горлі. Це був щоденник. Але не звичайний. Там були погодинні звіти про моє життя.
— О восьмій тридцять вона прокинулася. Виглядала невдоволеною. Сніданок з’їла лише наполовину. О дев’ятій п’ятнадцять вийшла з дому. Одягла синій шарф, хоча я радив сірий.
Я гортала сторінки, і мої руки холоднішали. Там було все. Кожна моя телефонна розмова, кожен мій візит до мами, кожна покупка. Він фіксував мій настрій, мої реакції на його слова, мої помилки в побуті. Останній запис був зроблений сьогодні вранці.
— Вона знову забула вимкнути світло у ванній. Треба буде нагадати їй про це ввечері, але так, щоб вона відчула свою провину, а не розсердилася. Потрібно більше контролювати її контакти з Ангеліною, та погано на неї впливає.
У коридорі почувся звук ключа, що повертається у замку. Я швидко закрила зошит, поклала його на місце і вибігла з кімнати. Серце калатало десь у вухах, перекриваючи шум дощу. Макар зайшов, струшуючи воду з парасольки. На його обличчі була та сама незмінна, лагідна маска.
— Ти чого така бліда? — запитав він, підходячи ближче. Його рука потягнулася до мого обличчя, і я мимоволі здригнулася.
— Просто голова болить. Напевно, через погоду, — видавила я з себе, відступаючи на крок.
— Тобі треба полежати. Я зараз зроблю чай з травами. Іди в спальню.
Це не було проханням. Це був наказ, загорнутий у обгортку турботи. Я пішла, відчуваючи спиною його пильний погляд. У спальні пахло лавандою — він розпилив освіжувач, бо вважав, що це допоможе мені краще спати. Старі речі, які я так любила — пошарпаний ведмедик з дитинства, фотографія з подругами, — зникли. Він замінив їх на нові, стильні елементи декору, які пасували до його уявлення про ідеальний інтер’єр.
Наступного дня прийшла Ангеліна. Вона була чимось засмучена, очі в неї були червоні від сліз.
— Ми знову посварилися з Віктором, — почала вона, присідаючи на край дивана. — Він сказав, що я нікчемна господиня. Ох, якби він був хоч на йоту схожий на твого Макара.
Я подивилася на неї і відчула гостре бажання кричати. Хотілося схопити її за плечі і витрусити з неї це захоплення моїм чоловіком.
— Ангеліно, зупинись. Ти не знаєш, про що говориш.
— Про що ти? — вона здивовано підняла брови. — Тобі нема на що скаржитися. Ти живеш як у раю.
— Це не рай. Це золота клітка, де кожен мій крок записаний у зошит. Він стежить за мною. Він вирішує, що мені їсти, що вдягати і з ким говорити. Ти бачиш лише чисті підлоги, але не бачиш, що я задихаюся тут.
Ангеліна лише хмикнула, недовірливо хитаючи головою.
— Ти просто з жиру бісишся. Багато жінок віддали б усе за такого чоловіка. Ну веде він щоденник, то й що? Може, він просто дуже тебе любить і боїться втратити? Це ж романтично.
У цей момент на кухню зайшов Макар. Він тримав піднос із чашками.
— Про що сперечаєтесь, дівчата? — запитав він, ставлячи чай на стіл. Його рухи були вивіреними, жодна крапля не пролилася повз.
— Та ось, кажемо про те, як важливо цінувати те, що маєш, — відповіла Ангеліна, кинувши на мене швидкий погляд.
Макар посміхнувся. Ця посмішка не торкалася його очей.
— Це правда. У нашому світі так мало стабільності. Тому вдома все має бути ідеальним. Чи не так, люба?
Він подивився прямо на мене. Я знала, що він зрозумів — я була в його кабінеті. Я бачила це в тому, як він занадто міцно тримав ручку підноса, як напружилися м’язи на його шиї.
Вечеря пройшла в напруженій тиші, яку порушував лише звук ножів, що стукали об тарілки. Ангеліна швидко пішла, відчувши, що атмосфера в домі змінилася. Коли двері за нею зачинилися, Макар повільно повернувся до мене.
— Чому ти заходила до кабінету? — запитав він тихо. Його голос був позбавлений емоцій, що робило його ще більш лякаючим.
— Я шукала свій записник.
— Ти читала щоденник.
Це не було запитанням. Я мовчала, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині.
— Я роблю це для нас, — продовжив він, підходячи ближче. — Ти нестабільна. Тобі потрібен орієнтир. Без мого контролю ти б загубилася. Подивися на своїх подруг, на ту ж Ангеліну. Її життя — хаос. Ти хочеш так само?
— Я хочу дихати, Макаре. Я хочу робити помилки і не звітувати за них перед тобою.
— Помилки дорого коштують. Я оберігаю тебе від них. Це і є справжня любов.
— Ні, це володіння. Ти не любиш мене, ти любиш порядок, у який я маю вписуватися як частина меблів.
Макар наблизився впритул. Я відчула запах його парфуму — різкий, стерильний, як у лікарні.
— Ти нікуди не підеш. Бо ти не знаєш, як жити без мене. Ти навіть не знаєш, де лежать твої документи, бо я їх переклав у надійне місце.
Я зрозуміла, що він правий. За роки життя з ним я втратила елементарні навички самостійності. Він зробив мене залежною від своєї турботи. Кожен випраний ним рушник, кожна приготована вечеря були цеглинами в стіні, яку він збудував навколо мене.
Вночі я не могла заснути. Я слухала його рівне дихання і думала про те, як багато жінок навколо заздрять моєму щастю. Вони бачать фасади, але ніхто не знає, що відбувається за зачиненими дверима. Вони думають, що ідеальний чоловік — це той, хто допомагає по господарству, але не розуміють, що іноді ця допомога — лише спосіб повністю підпорядкувати собі іншу людину.
Вранці я знову побачила на столі сніданок. Омлет був прикрашений зеленню точно так, як у ресторані. Поруч лежала записка: — Сподіваюся, сьогодні твій настрій буде кращим. Одягни ту зелену сукню, вона мені подобається.
Я подивилася на сукню, яку він уже приготував і повісив на двері шафи. Вона була гарною, але я відчувала, що вона буде тиснути мені в плечах, наче залізна броня.
Коли я вийшла на вулицю, я зустріла Ангеліну. Вона знову посміхалася.
— О, яка гарна сукня! Макар вибирав? От бачиш, а ти нарікала. Він просто хоче, щоб ти була найкращою.
Я пройшла повз неї, не сказавши ні слова. У моїй сумці лежав той самий шкіряний зошит. Я забрала його, коли він пішов у ванну. Це була моя єдина збрoя, мій доказ того, що я ще існую як окрема особистість, а не просто як об’єкт у його звітах.
Я йшла парком, де старі дерева скидали листя, готуючись до зими. Повітря було сирим і холодним, але я вперше за довгий час відчувала його смак. Я знала, що ввечері на мене чекає розмова, яка змінить усе. Або я остаточно зламаюся, або знайду в собі сили зруйнувати цей ідеальний світ, який став моєю в’язницею.
Макар чекав на мене вдома. Він сидів у вітальні, склавши руки. Світло було приглушеним, створюючи довгі тіні на стінах.
— Де зошит? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Він у мене. І я не збираюся його повертати.
— Ти робиш велику помилку. Ти руйнуєш те, що ми будували роками.
— Ми нічого не будували. Ти будував свій ляльковий дім, а я була лише лялькою.
— І де ти будеш без мене? Хто про тебе подбає? Ангеліна, яка не може дати раду власному життю? Твоя мама, яка тільки й чекає нагоди повчити тебе життю?
— Я сама про себе подбаю. Нехай це буде хаос, нехай я буду помилятися, але це буде моє життя.
Макар встав і повільно підійшов до вікна. Його силует здавався чужим і холодним.
— Ти повернешся. Рано чи пізно ти зрозумієш, що ідеальність — це єдине, що має значення в цьому недосконалому світі.
Я вийшла з квартири, не взявши з собою нічого, крім сумки і того щоденника. На сходах я зустріла сусідку, яка якраз піднімалася вгору з важкими пакетами.
— Ой, Макар у вас просто золото, — вигукнула вона, переводячи подих. — Бачила, як він вранці вибивав килими. Оце пощастило вам з чоловіком!
Я нічого не відповіла. Я йшла по вулиці, і дощ знову починав накрапати, змиваючи з обличчя залишки ідеального макіяжу, який так подобався Макару.
А як би вчинили ви, опинившись на місці жінки, чиє життя здається ідеальним для всіх навколо, але насправді є ретельно спланованим чужим сценарієм, де кожен ваш крок контролюється під маскою турботи?
