Вікторія й Софія їхали кілька днів тому на новорічні свята на Львівщину. Подруги у піднесеному настрої реготали на весь вагон. Численні прохання провідника та пасажирів поводитися трохи тихіше просто ігнорували.
Дівчата зайняли дві нижні полиці, заставили довкола себе все сумками.
На станції зайшли нові пасажири та попросили їх прибрати речі, бо вони зайняли чужі місця.
– Зайнято, – відповіла Віка, і вони продовжили своє живе спілкування.
Пасажирам довелося залучити провідника, тільки тоді дівчата прибрали свої речі.
Вечеріло, люди збиралися спати, а вони сиділи, пили чай і все хихотіли. Закінчивши чайну церемонію, вони поклали квитки до склянок.
І ось зупинка. Потяг стоїть 20 хвилин. Вікторія і Софія вирішили збігати по мінералку. Купили, приходять до поїзда, а їх не пускають.
— За яким правом нас не пускають? Ми їдемо тут, в цьому вагоні, там наші речі лежать, – почали незадоволено пояснювати подруги.
— А де квитки ваші? – запитує провідник.
— На столі склянки з чаєм, у них лежать квитки.
Провідник попросив іншу провідницю принести квитки, які розмокли, та розібрати, що на них написано, було вже неможливо. Електронних квитків в телефонах у дівчат не було, вони придбали їх у касі свого міста.
— Як мені зрозуміти, що це квитки на цей потяг? Хіба ви не знаєте, що їх треба зберігати до кінця подорожі? До поїзда без квитків я вас не пущу.
Провідник виніс їхні речі на перон. Довелося бігти до каси по нові квитки, але квитки їм не продали. Вони побігли до начальника поїзда.
У результаті, він продав дівчатам квитки в інший вагон, де було зарезервовано кілька місць, про всяк випадок.
До речі, мінералки вони так і не попили. Ось така передноворічна історія.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
