— Вікторія? Ні, вона Стефанія, і в свідоцтві вже стоїть печатка, — Орися спокійно пила чай, поки я стояв із квітами, заціпенілий від несподіванки.
За моєю спиною, без жодного дзвінка чи поради, вони з матір’ю перекреслили всі наші плани на майбутнє.
Ми з Орисею прожили разом майже чотири роки. Наш побут складався повільно, як мозаїка зі старих скелець, де кожен край мусив притертися до іншого. Я працював на меблевому виробництві, часто їздив по області, встановлюючи замовлення, а вона займалася бухгалтерією в невеликій фірмі. Коли ми дізналися про дитину, я відчув, що нарешті стаю на твердий грунт. Ми не були одружені офіційно, але я вважав це лише формальністю, яку ми залагодимо пізніше. Ми обговорювали все: від кольору стін у дитячій до того, у який садочок піде наша дитина. Найголовнішим пунктом наших вечірніх розмов було ім’я.
Я хотів назвати доньку Вікторією. Мені здавалося, що це ім’я звучить гордо і водночас ніжно. Орися посміхалася, кивала, іноді пропонувала свої варіанти, але ніколи гостро не заперечувала. Про прізвище я навіть не замислювався. У моїй уяві все було очевидно: дитина повинна мати прізвище батька. Це спадковість, це корінь, який тримає родину разом.
Перед самими пологами мені довелося поїхати у тривале відрядження на інший кінець країни. Потрібно було заробити грошей, бо витрати зростали щодня. Я телефонував Орисі щовечора. Вона відповідала коротко, посилаючись на втому. Коли настав той самий день, я був за сотні кілометрів. Друзі привезли мене до пологового будинку вже через два дні після появи малечі.
Я влетів у палату з оберемком квітів, відчуваючи, як тремтять пальці. Орися лежала на ліжку, бліда, з байдужим поглядом, спрямованим у вікно. Поруч у скляному боксі спав пакунок.
— Орисю, вона прекрасна. Наша Віка.
Вона повільно повернула голову. Її обличчя не виражало тієї радості, яку я очікував побачити.
— Її звати не Вікторія, Максиме.
Я отетерів, не опускаючи квітів.
— Як це? Ми ж домовлялися.
— Я передумала. Вона Стефанія. Як моя бабуся.
Повітря в палаті раптом стало важким і липким. Запах антисептиків почав тиснути на скроні. Я намагався опанувати себе, хоча всередині все закипало від нерозуміння.
— Стефанія? Але ми ж про це навіть не говорили серйозно. Чому ти не зачекала на мене?
— А навіщо чекати? Я її народжувала, я відчувала весь цей біль, поки ти був десь на об’єктах. Я мала право вирішити сама.
Я підійшов ближче до дитини. Маленьке личко, заплющені повіки. Вона була частиною мене, але в цей момент я відчув, як між мною і цією дитиною зводять стіну.
— Добре, ім’я можна прийняти. Це пам’ять про твою родину. Але документи? Ви вже оформили свідоцтво?
— Так, мама допомогла все зробити швидко. Поки ти їхав.
Орися відвела погляд. Я відчув, як у кишені завібрував телефон, але не звернув уваги.
— Прізвище моє? — запитав я тихо, хоча вже знав відповідь за її винуватим, але впертим виразом обличчя.
— Ні. Вона Коваль. На моє прізвище.
Я сів на стілець, що стояв біля ліжка. Скрип старого металу прорізав тишу палати.
— Ти записала її на себе? Без мого дозволу? Без обговорення?
— Яка різниця, Максиме? Це просто слово в папері. Вона живе зі мною, я її мати. Ти постійно в роз’їздах. Так простіше для оформлення допомоги та інших справ.
— Простіше для кого? Для тебе чи для твоєї матері, яка завжди мене недолюблювала?
Орися різко сіла, її руки вчепилися в ковдру.
— Не вмішуй сюди мою маму. Це моє рішення. Я не хочу, щоб у дитини було прізвище людини, яка навіть не може бути поруч у найважливіший момент.
— Я працював для вас! Кожна гривня в цій сумці зароблена для того, щоб у неї було все найкраще!
— Гроші це не все. Ти приїхав на готове. А я тут була сама.
Я вийшов у коридор, бо відчував, що стіни починають насуватися на мене. У коридорі пахло старою їжею та хлоркою. Біля вікна стояла теща, Ганна Петрівна. Вона дивилася на мене з переможною посмішкою.
— Ну що, батьку, бачився з донькою? — її голос був тонким і неприємним.
— Ви знали про це? Ви порадили їй дати своє прізвище?
— Я лише допомогла доньці зробити так, як буде краще для дитини. Прізвище Коваль у нашому місті відоме, а твоє… хто ти такий? Сьогодні ти є, а завтра іншу знайдеш. А дитина має належати роду.
— Ви не мали права. Я визнаю дитину, я хочу бути батьком.
— То будь ним. Хто тобі заважає? Тільки папірці тепер будуть такі, як ми вирішили.
Я повернувся додому в порожню квартиру. Дитяче ліжечко вже стояло зібране, на комоді лежали нові речі, які ми купували разом. Я дивився на них і не впізнавав своєї оселі. Все здавалося чужим. Наступного дня я спробував поговорити з Орисею знову, коли її вже виписали.
Вдома була атмосфера напруженого перемир’я. Маленька Стефанія спала, а ми сиділи на кухні.
— Орисю, давай змінимо документи. Я піду в РАЦс, ми все переоформимо. Я визнаю батьківство офіційно, дамо моє прізвище. Це важливо для мене.
— Я нічого не буду змінювати. Це зайва тяганина.
— Це не тяганина, це моя честь і моє право. Ти просто викреслила мене з її життя одним розчерком пера.
— Ти перебільшуєш. Ти ж записаний у свідоцтві як батько, але прізвище — це моє. Чому тебе це так зачіпає? Ти хочеш володіти нею як річчю?
— Я хочу, щоб ми були сім’єю. А зараз виглядає так, ніби ти готуєш шлях для відступу. Наче ти вже вирішила, що ми не будемо разом.
Орися почала гриміти посудом. Її рухи були різкими, нервовими.
— Може, і вирішила. Якщо ти зчиняєш такий скандал через дрібницю, то як ми будемо жити далі?
— Це не дрібниця! Ти обманула мою довіру. Поки я був далеко, ти за моєю спиною прийняла рішення, яке стосується нас обох.
— Я мала на це право! — вигукнула вона, і в кімнаті заплакала дитина.
Вона пішла до кімнати, залишивши мене одного з холодним чаєм. Я чув, як вона заколисує дитину, як співає їй пісню, яку колись співала мені бабуся. Але тепер ця мелодія звучала для мене як застереження.
Протягом наступних місяців я намагався бути ідеальним батьком. Я купував найкращі суміші, іграшки, проводив кожну вільну хвилину з малою. Але щоразу, коли я бачив її медичну картку або документи, де значилося прізвище Орисі, мені ставало важко дихати. Це була постійна нагадування про те, що мене не вважають за рівноправного члена цієї маленької спільноти.
Теща з’являлася майже щодня. Вона поводилася так, ніби я гість у цьому домі.
— Максиме, не тримай її так, ти її зламаєш.
— Я знаю, як тримати власну дитину, Ганно Петрівно.
— Власну? Ну-ну. По документах вона наша.
Це слово “наша” кололо без жодних інструментів. Вони об’єдналися проти мене. Дві жінки, які вирішили, що чоловік — це лише додаток, джерело фінансів, але не голос у родині.
Якось увечері я знову підняв цю тему. Ми сиділи на балконі, було чути, як місто засинає, десь далеко гавкали пси.
— Орися, я не можу так далі. Я відчуваю себе чужим.
— Ти сам себе таким робиш. Чому ти не можеш просто любити її?
— Я люблю її. Але я хочу, щоб вона носила моє ім’я. Це символ того, що ми — одне ціле. Чому ти так тримаєшся за своє прізвище?
— Бо воно дає мені впевненість. Якщо ти підеш, у мене залишиться моя дитина з моїм прізвищем. Мені не треба буде нічого нікому доводити.
— Ти вже зібралася розлучатися? Ми навіть не одружені, а ти вже будуєш плани на випадок мого відходу?
— В наш час треба бути готовою до всього.
Я дивився на неї і бачив зовсім іншу людину. Не ту дівчину, з якою ми мріяли про будинок біля річки. Перед мною стояла холодна, розважлива жінка, яка виставила навколо себе захисні стіни, і мені в тій фортеці місця не було.
Ми прожили так ще пів року. Сварки ставали дедалі тихішими, але глибшими. Ми перестали сперечатися, ми просто почали віддалятися. Я все більше часу проводив на роботі, бо вдома відчував себе зайвим меблевим гарнітуром. Дитина росла, почала впізнавати мене, посміхатися. Але кожного разу, коли я чув, як теща називає її Стефанією Коваль, у мене всередині щось обривалося.
Одного дня я повернувся додому і побачив, що речі Орисі та дитини зникли. На столі лежала записка.
— Ми переїхали до мами. Так буде краще. Ти не можеш прийняти мої рішення, а я не можу жити під тиском твоїх амбіцій щодо прізвища. Дитина залишається зі мною.
Я поїхав до них. Двері відчинила Ганна Петрівна.
— Тобі тут не раді, Максиме. Дай дитині спокій.
— Я хочу бачити доньку.
— Вона спить. Приходь завтра, може, Орися дозволить погуляти у дворі.
Я стояв на порозі під’їзду, дивлячись на старе дерево, що росло поруч. Воно було криве, покручене вітрами, але міцно трималося за землю. А моє коріння просто вирвали з м’ясом. Я розумів, що попереду суди, доведення батьківства, боротьба за кожну годину зустрічі. Але головне було втрачено — довіра.
Минуло багато часу. Я бачу Стефанію двічі на тиждень. Вона називає мене татом, але я знаю, що в її паспорті ніколи не буде мого прізвища, бо Орися стоїть на своєму до кінця. Вона вважає, що захистила себе і дитину. А я вважаю, що вона зруйнувала те, що могло бути справжньою родиною.
Тепер я часто думаю, чи була це лише її ініціатива, чи це просто сучасний світ, де чоловік втрачає своє право на слово в сім’ї. Коли я дивлюся на доньку, я бачу свої очі, свій погляд, але чую чуже прізвище. Це ніби жити в будинку, який ти збудував, але на дверях якого висить табличка з іменем іншого власника.
Чи має право мати приймати такі доленосні рішення одноосібно, аргументуючи це лише тим, що вона народила дитину? Чи є прізвище батька лише застарілим атрибутом, за який не варто боротися? Справедливо це чи це просто новий вид контролю в стосунках?
