Вікторія знала про “походеньки” Сергія, але навіть в думці не було поговорити з чоловіком по душам. Ці думки вона відганяла від себе роботою, домашніми справами і вихованням синочка. Та одного дня це мало трапитись. – Віко, невже ти за стільки часу так і не зрозуміла, що я тебе не кохаю? – В цей момент ніби попливло все перед очима. – Знала! Звичайно знала! Але надіялась…
***
– Я тебе ніколи не любив, – цими словами Сергій припечатав Віку до стінки.
Вона важко прихилилася до неї спиною, відчуваючи, як підгинаються коліна.
Навіщо він це сказав? Ну, знайшов іншу, кинув її, Віку, після десяти років спільного життя. Ну і йди. Будь щасливий з іншою. А вона Віка відновиться, знайде в собі сили жити, знову полюбити.
А зараз, після таких слів, як це зробити? Як? Це, напевно, найважчі слова. Адже вони перекреслюють все те, чим ти жив, у що вірив.
Я тебе ніколи не любив!
А що це тоді було? Віка згадувала, як він співав під вікном пісню в її день народження, коли вона потрапила в лікарню. І як всі в палаті заздрили їх любові. А це була і не любов зовсім.
Або коли Сергій на руках ніс її через все місто, тому що вона натерла ноги новими туфлями. Ну, хіба ж це любов?
А коли він прибіг до неї на роботу з курткою, тому що похолодало, а вона в одному платто пішла вранці. Ну, хіба по любові таке зробиш?
А коли він з сином ночами не спав, на руках його качав, щоб Вікторія поспала? Чи не любов. Ні.
Ці та ще тисячі прикладів пролетіли перед очима Віки, поки вона дивилася, як чоловік, злодійкувато озираючись, збирає свої речі.
Подивилася і раптом розсміялася. Сміялася так, що в боці закололо. Витерла сльози (від сміху). Зірвала плащ з вішалки, крикнула здивованому чоловікові:
– Ключі на столі залиш. Я за Матвійком в садок.
І випурхнула в чорноту під’їзду.
Треба ж не любив! Ну що ж. Тепер вона знає яка нелюбов. Буде шукати любов!
Сергій повернувся через місяць.
– Не знаю що зі мною трапилось. Пробач. Люблю тебе. Життя без вас немає.
Але Віка не прощає зрад. Тим більше таких. Усвідомлених. Якби він по п’яні випадково, а потім місця собі не знаходив від провини – це одне. А коли він майже рік нишком бігав з сім’ї… Ні! Та й потім. Він же її, Віку, не любив ніколи.
Дивно, але за цей місяць Віка змінилася, покращала, немов скинула тягар. Адже вона відчувала, що Сергій їй зраджує, але виправдовувала його, відмазувала в своїх очах. А це все давило, заважало дихати.
А з його відходом раптом з’явився кисень. І захотілося кохання! І Віка йшла по вулицях і посміхалася, а чоловіки обертаючись і дивилися їй услід. А буквально вчора, один не втримався і сказав, що у неї така усмішка чудова, відразу видно, що людина щаслива! І чоловік її любить!
– А немає у мене чоловіка, – засміялася Віка. – Кинув він мене місяць назад. До іншої пішов.
– Ех, таку жінку зрадити!
– Ні. Просто він не любив мене ніколи.
– А давайте поговоримо про кохання? Ви поспішаєте? – запропонував чоловік.
– Тільки якщо ви почастуєте мене кавою, – зовсім нескромно видала Віка.
– По руках! А ви мені будете посміхатися!