fbpx
життєві історії
Віку ми з мамою не бачили 15 років, як вона у Київ виїхала. Мало що про неї навіть чули, забула вона нас.  Провела я матусю сама в останню дорогу.  – Квартирку, кажу, як ділити будемо? Ти грошима віддаси або на продаж виставляємо? Мені гроші швидко треба, відразу говорю. Якщо будеш телитися, то я свою частку продам, – заявила ця жінка, яка колись була моєю рідною сестрою

Віку ми з мамою не бачили 15 років, як вона у Київ виїхала. Мало що про неї навіть чули, забула вона нас.

Сестра п’ятнадцять років з нами не спілкувалася, а тут прилетіла спадок ділити.

Бувають такі моменти, коли думаєш “так краще сиротою бути, ніж при такій рідні”. Ці думки мене відвідують з того моменту, як повернулася зі столиці моя старша сестра Вікторія. А повернулася вона ділити спадщину, що залишилася після матері.

У нас з сестрою різниця у вісім років і сестри ми тільки по мамі. Батька сестри не стало через прихильність до міцних напоїв, потім мама вийшла за мого батька. Все життя Віка вважала, що її у чомусь обмежують, не так люблять, не так ставляться, хоча батько на моїй пам’яті їй слова грубого не сказав жодного разу, хоча і варто було у деяких ситуаціях. Сестра все сприймала в штики і при кожному зручному випадку заявляла, що вона в цій сім’ї зайва.

Мама багато у чому йшла у неї на поводу. Коли сестра закотила чергову сцену, що у неї навіть кута свого немає, мене виселили в кімнату батьків, зробивши закуток з шафи і столу. Віка ж залишилася сама у великій кімнаті. Цей момент чомусь врізався мені в пам’ять.

Масла у вогонь підливала ще й мама батька Віки, її бабуся. Вона завжди примовляла, що мати вискочила заміж, народила мене, а сестру тримає в чорному тілі. Хоча її навіть прибирати ніколи не змушували. Мене змушували мити посуд, підмітати, пил протирати, а Віку ні, щоб вона не перепрацювала ненароком.

У дитинстві мені здавалося, що така несправедливість через те, що я молодша. Що саме відбувалося в родині, я почала розуміти вже набагато пізніше. Чи варто говорити, що ми з сестрою взагалі толком не спілкувалися.

Батькове терпіння скінчилося, коли Вікторії виповнилося 18 років. Вона тоді привела до нас у будинок якогось неформального молодика і заявила, що це її наречений і вони будуть жити разом. Був негарний конфлікт, навіть викликали поліцію. Після цього тато і вказав віці на двері. Мама намагалася за неї заступатися, але батько був непохитний.

– Я майже десять років терпів закидони твоєї дочки, слова їй не скажи, бідній дівчинці. Терпів все її примхи і твоє потурання, але тепер з мене досить. Я її вивчив, вигодував до повноліття, хоча навіть не батько їй, тепер я вже точно їй нічого не винен.

– Куди вона піде, у неї ж нікого немає? – заливалася слізьми мама, але батько відповів, що у Ніни є бабуся, нареченого он собі знайшла, отже не пропаде. – У моєму домі їй вже не місце, досить.

У цей день Віка пішла, а я переїхала в її кімнату. Більше про сестру я довгий час нічого не чула. Знала, що вона подалася аж у Київ, що мама намагалася підтримувати зв’язок, але в подробиці не вдавалася.

Тата не стало близько десяти років тому. Квартира була у спільній власності тата і бабусі. Вони переписали свої частки на мене ще за життя. Виходило так, що ми з мамою жили в моїй квартирі. Вона цю тему ніколи не піднімала, як і я.

Мами пішла за татом місяць тому. Вона довго хворіла, як я знаю, вона телефонувала Вікторії, щоб та приїхала побачитися. Мабуть, мама відчувала, що їй вже не видужавши і хотіла виговоритися і попрощатися. Але сестра не приїхала.

Я їй дзвонила, щоб сказати, що мами більше немає і назвати дату прощання. Віка вислухала, сказала, що зрозуміла і відключилася. Я вважала свою місію виконаною, мамі було б ні в чому мене дорікнути. На прощання з мамою сестра не приїхала.

Зате виникла у мене на порозі тиждень тому. Пролунав дзвінок у двері і я побачила перед собою якусь недоглянуту тітку з одутлим обличчям. Сестру я не визнала, від тієї гарної стрункої дівчинки не залишилося нічого. Але ж їй навіть немає сорока років!

Тітка представилася, поки я стояла стовпом, вона посунула мене плечем і пройшла в квартиру. Обійшла, озирнулася, а потім в лоб запитала, скільки я за неї планую виручити. До мене навіть її запитання не відразу дійшло.

– Квартирку, кажу, як ділити будемо? Ти грошима віддаси або на продаж виставляємо? Мені гроші швидко треба, відразу говорю. Якщо будеш телитися, то я свою частку продам, – заявила ця жінка, яка колись була моєю рідною сестрою.

А мені стало смішно і… противно. Від того, що ця людина не приїхала, поки мама була жива, не приїхала попрощатися з нею, а смішно і навіть злорадно від того, що вона думає, що отримає якусь спадщину.

– Це моя квартира, – кажу, – я її єдина власниця. Мамі тут нічого не належало ніколи. Ця квартира була власністю мого тата, яку він віддав мені. А мама нічого не нажила. Можу віддати тобі її одяг, але боюся, ти в нього не влізеш.

Обличчя Віки – здається, так її звуть, – почервоніло. Вона схопилася, почала щось кричати, що я шахрайка, що вона цього так не залишить, що вона піде в поліцію. А я сиділа і чекала, коли ця неприємна баба забереться з моєї оселі. Я могла б її виштовхати, але мені було погано від самої думки до неї навіть торкатися.

Вона сама пішла, по дорозі збивши вазу і так шандарахнула дверима, що зі стіни впало дзеркало.

Мама дуже просила мене знайти Віку і спробувати подружитися з нею. Прости, мамо, цю твою волю я не зможу виконати. Сподіваюся, я бачила Вікторію востаннє.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page