— Він більше не прийде, Вікусю, — тихо сказала мама, прибираючи татову бритву з полиці. З того моменту, як він пішов до іншої жінки, я зрозуміла, що нам доведеться будувати нове життя, але я не знала, що для мого батька ще не все закінчено.
Сонце вже давно сховалося за обрій, залишаючи на небі лише блідо-рожеві відтінки, коли п’ятнадцятирічна Вікторія сиділа на підвіконні, притиснувши коліна. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє бачила батька, Юрія, в їхньому домі. Минуло майже три роки, відколи він перестав бути частиною їхнього щоденного життя.
Спочатку це були просто часті відрядження. Так говорила її мама, Оксана. Віка була ще дитиною і вірила. Але потім відрядження стали постійними, дзвінки – рідкісними, а татова усмішка зникла навіть з фотографій на полиці, які мама дбайливо прибрала.
Одного вечора, коли мама думала, що Віка вже спить, дівчинка почула тихий, але надривний плач із кухні. Вона тихенько підійшла і побачила маму, яка, прикривши обличчя долонями, схлипувала. Поруч лежав телефон, на екрані якого світилося ім’я: «Юрій».
— Мамо, що сталося? — тихо запитала Віка.
Оксана різко підвела голову, поспішно витерла сльози і силувано усміхнулася.
— Нічого, донечко. Просто втомилася. І голова болить.
— Ти ж плакала. Через тата?
Мама зам’ялася, погляд її був спущений. Віка бачила, як важко їй даються ці слова.
— Тато… він тепер живе окремо, Вікусю. Він… зустрів іншу жінку. Галину.
Віка вже давно відчувала цю холодну порожнечу. Але почути це вголос, та ще й від мами, було нестерпно. Сльози самі покотилися її щоками.
— А як же ми?
— Ми? Ми впораємося, доню. Ми сильні.
Але в голосі мами не було тієї впевненості, яку вона намагалася показати.
Життя розділилося на «до» і «після». «До» — це були сімейні поїздки до бабусі, спільні перегляди фільмів із татовим попкорном, його сильні руки, що підкидали її вгору. «Після» — це тихі вечори, мама, що працює допізна, і Віка, яка сама собі готує вечерю.
Юрій зрідка телефонував. Передавав невелику суму грошей на картку. Але ці дзвінки були формальними, напруженими, ніби він говорив не зі своєю донькою, а з незнайомцем. Його голос звучав чуже і холодно.
— Як навчання, доню?
— Добре, тату.
— Що нового?
— Нічого особливого.
— Ну, добре. Мені треба йти. Бувай.
І все. Віка щоразу відчувала, як стискається її серце. Їй потрібен був не просто грошовий переказ чи коротке питання. Їй потрібен був батько.
Одного дня Віка вирішила. Так більше тривати не може. Вона скучила за ним, за тим, ким він був. Вона хотіла спробувати повернути того, колишнього тата. Не заради мами, а заради себе. Заради тих зруйнованих спогадів, які ще могли відродитися.
Вона дізналася його нову адресу. Дізналася від його старої колеги по роботі, тітки Світлани, яка ще іноді спілкувалася з Оксаною.
В один із суботніх днів, коли мама поїхала до подруги, Віка одягнулася і вийшла. Руки тремтіли, але в душі горів вогник рішучості. Вона доїхала до незнайомого їй району міста. Піднялася на потрібний поверх і зупинилася перед дверима з номером 18.
Натиснула на дзвінок.
Двері відчинив Юрій. Він змінився. Волосся стало трохи сивішим, а в очах з’явилася якась втома. Він не очікував її побачити.
— Вікусю? Що ти тут робиш?
— Прийшла до тебе, тату.
За його спиною з’явилася Галина. Вона була яскравою, доглянутою, але погляд її був насторожений, майже ворожий.
— Хто це, Юро?
— Це моя донька, Галю.
Галина кивнула, але не посміхнулася.
— Що ж, проходь, Вікторіє, — сказав батько, неначе відчуваючи на собі важкий погляд Галини.
Віка зайшла. Квартира була затишна, але чужа. Не було запаху маминих пирогів, не було її улюбленої вази на комоді.
Вони сіли на кухні. Юрій нервово перебирав серветки. Галина стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Це створювало відчуття напруги.
— Щось трапилося, доню? Ти ж не просто так приїхала.
Віка набрала повітря в легені.
— Я скучила, тату. Дуже.
— Я теж скучив, Вікусю, — голос його став тихішим. — Але ж ти знаєш…
— Я не про гроші, тату. І не про «бувай» по телефону. Я про тебе. Про нас.
Галина втрутилася, її голос був сухий і владний:
— Юро, може, ти поговориш з донькою пізніше? Ми збиралися до Дмитра на святкування.
Юрій метнув на неї швидкий погляд, але потім перевів його на Віку.
— Галя права, доню. Мені треба йти. Давай я тобі замовлю таксі.
Ця фраза стала для Віки як холодний душ. Вона приїхала, щоб спробувати відновити зв’язок, а він поспішає від неї позбутися.
— Ти… ти щасливий тут, тату?
Він знову занервував. Галина різко вийшла з кухні, демонстративно грюкнувши дверима вітальні.
— Не ускладнюй, Віка. У мене нове життя.
— А як же я? А як же мама? — її голос затремтів. — Ти просто викинув нас, як непотрібну річ!
— Це… це було рішення. Я не хотів вас образити, але так вийшло.
— Ти не просто образив, тату. Ти розбив мені серце.
Віка підвелася. Сльози застрягли в горлі. Вона зрозуміла: той, колишній тато, тут більше не живе. Його замінив цей втомлений, полохливий чоловік, який боїться своєї нової супутниці.
— Я піду. Не треба таксі.
— Віка, почекай!
Але вона вже поспішила до виходу.
Вдома вона довго плакала в подушку. Приїхала мама. Побачила заплакану доньку, все зрозуміла і просто міцно обійняла її.
— Ти не винна, доню. Це його вибір.
— Він інший, мамо. Зовсім інший. Він не хоче нас.
— Можливо, він просто заплутався, сонечко. Але ми маємо жити далі.
Минуло ще пів року. Життя Оксани і Віки потихеньку налагоджувалося. Мама знайшла додаткову роботу, Віка стала більше займатися навчанням і спортом. Вони стали ще ближчими.
Але одного вечора, коли Віка готувалася до сну, на її телефон прийшло повідомлення від незнайомого номера. Це був Юрій.
— Вікусю, привіт. Мені треба з тобою поговорити. Це важливо.
— Про що, тату? — відповіла Віка, відчуваючи, як знову починає колоти.
— Пробач, що так вийшло минулого разу. Я знаю, я повівся недобре. Я скучив за тобою.
Вони домовилися зустрітися в парку наступного дня.
На зустрічі Юрій виглядав ще більш виснаженим. Він був сам.
— Галина… ми розійшлися, Вікусю.
— Що сталося?
— Вона… вона дуже вимоглива. Я повинен був робити все, як вона скаже. Якось я зрозумів, що це не моє життя. Я постійно відчував провину перед тобою і твоєю мамою.
Він опустив голову.
— Я дуже багато помилок зробив. Але я хочу все виправити. Я хочу бути твоїм батьком. Справжнім.
Віка мовчала. Вона дивилася на нього, на його змучене обличчя, і згадувала ту зустріч у його чужій квартирі.
— Я не знаю, тату, — чесно відповіла вона. — Ти був далеко. А ми навчилися жити без тебе.
— Я розумію. І не прошу повернути все одразу. Але дозволь мені спробувати. Дозволь мені знову приходити на твої змагання. Дозволь телефонувати просто так, щоб поговорити. Я не хочу втратити тебе.
Він був щирий. Цього разу Віка відчувала, що він говорить правду. Він знову був схожий на того, колишнього тата.
— А мама?
— З Оксаною я теж хочу поговорити. Я не прошу, щоб вона мене пробачила, але… вона заслуговує на повагу. Я хочу допомагати вам, хочу бути поруч.
Віка не знала, що робити. Частина її душі кричала: «Так! Повертайся!». Інша, обережна, шепотіла: «Не поспішай. Він тебе вже зрадив один раз».
Вона вирішила порадитися з мамою.
— Ти як думаєш, мамо?
Оксана довго дивилася у вікно.
— Це складне питання, Вікусю. Я не буду вирішувати за тебе. Якщо ти хочеш спілкуватися з ним, я не проти. Ти його донька. Але в наше життя, як колись… я не впевнена, що готова його впустити. Нам було дуже важко.
— Але він змінився. Він казав, що зрозумів.
— Людина може змінитися, доню. А може і просто втомитися. Тільки час покаже.
Віка зустрілася з батьком ще кілька разів. Вони говорили про школу, про її мрії. Він більше не поспішав. Він слухав. І це було найголовніше.
Одного разу Юрій прийшов до них додому. Оксана відчинила двері. Вони довго стояли мовчки.
— Можна зайти? — тихо запитав він.
— На п’ять хвилин, — відповіла Оксана. Її голос був холодним, але без злості.
Він розмовляв із ними обома. Говорив про те, як шкодує, про свої помилки. Оксана уважно його слухала, але нічого не обіцяла.
Пройшли тижні, місяці. Юрій став частиною їхнього життя, але не в ролі чоловіка Оксани, а в ролі батька Віки. Він приходив, допомагав їй із завданнями, ходив із нею до кіно. Він знову посміхався, і його усмішка була справжньою.
Оксана залишалася обережною. Вона бачила його щирість, але біль минулого не відступав. Вона зосередилася на собі і на доньці. Вона дозволила Юрію бути батьком Віки, але не дозволила йому стати її чоловіком. Поки що.
Вікторія зробила свій вибір, вона повернула батька. Не в сенсі відновлення зруйнованої сім’ї, а в сенсі відновлення втраченого зв’язку. Тепер вони сім’я, хоч і живуть нарізно.
Ось така історія про любов, вибір і прощення. Вона про те, що дитяче серце може бути сильнішим за будь-який розрив. Чи зможе Оксана повністю пробачити Юрія і дозволити йому знову стати частиною їхнього спільного життя? Це питання залишається відкритим, адже час і довіра відновлюються дуже повільно.
А як ви вважаєте: чи варто давати другий шанс після такої зради? Чи можливо повністю відновити довіру, коли вона була так зруйнована?
Поставте вподобайку, якщо історія вас зачепила, і напишіть свій коментар, адже для нас дуже важливо знати вашу думку!
